Я боюся таких думок, коли чую, як книги наді мною готуються до помсти, і думки ці так сильно загрожують моєму душевному спокою, що я вирішую спати біля столу при вікні, нажахано уявивши, як книги, валячись, розмазують мене по ліжку, а потім ламають підлогу на поверх нижче, а потім іще нижче, аж до підвалу, наче ліфт. І ось я помічаю, як переплетено все в моєму житті, як на роботі крізь отвір у стелі підвалу на мене падають і сиплються не лише книги, а й пляшки, чорнильниці і зшивачі, а вдома книги наді мною щовечора погрожують, що впадуть і вб’ють або принаймні важко поранять. Так і живу, дамоклів меч, який я сам прив’язав до стелі в туалеті та спальні, змушує й на роботі, і вдома ходити з джбаном по пиво, ніби захищаючись від прекрасного нещастя. Раз на тиждень я відвідую дядька і в його велетенському садку підшуковую місце для свого преса, з яким ми разом підемо на пенсію. Ідея збирати гроші й до пенсії купити свій гідравлічний прес — не моя. Це вигадав мій дядько, який сорок років працював на залізниці, піднімав і опускав шлагбаум, а потім на блокпості переводив стрілки, сорок років він працював стрілочником і сорок років, як і я, радів із того, що ходить на роботу, й на пенсії жити не міг без того блокпоста, тому на звалищі купив старий, списаний із закритої прикордонної станції блок-апарат, відвіз до себе в садок, поставив якусь будку, переніс туди все, з чим колись працював, а його друзі-машиністи, теж пенсіонери, купили на звалищі маленький локомотив, який десь на склозаводі тягав набірні візки й вагонетки, локомотивчик фірми «Оренштайн і Коппель», там же на звалищі купили рейки й три вагонетки, в старому садку поміж деревами проклали колії, щосуботи і неділі розкочегарювали локомотив і цією машиною фірми «Оренштайн і Коппель» каталися й возили вранці дітей, а ближче до вечора пили пиво, співали і їздили самі, підхмелені, у вагонетках чи стоячи на локомотиві, локомотив разом із ними скидався на скульптуру нільського бога, на лежачу фігуру оголеного красеня з фігурками нагорі… От якось і я пішов до дядька шукати, куди поставити той свій прес. Уже сутеніло, машинка з увімкненими фарами вже вписувалася в повороти серед старих яблунь і груш, дядько сидів у будці й переводив стрілки, я бачив, який він захоплений і, наче машинка від «Оренштайна і Коппеля», розкочегарений, тут і там блищали алюмінієві дволітровки, і я походжав серед крику та вереску дітей і пенсіонерів, ніхто мене не кликав проходити далі, ніхто не питав, чи не хочеться мені випити, всі відчужені у своїх іграх, які були просто продовженням роботи, котру вони любили все життя, тож я походжав, наче Каїн, несучи свою печатку на чолі, а за годинку щез, спершу озирнувшись у воротах, чи ніхто, бува, мене не кличе лишитись, але ніхто не кликав; вийшовши за ворота, я ще раз озирнувся і в світлі ліхтарів і освітленого блокпоста побачив рухливі силуети пенсіонерів і дітей, почув пищання машинки й скрегіт вагонеток на коліях у формі сплюснутого еліпса, здалося, наче оркестріон грає одну пісеньку, таку красиву пісеньку, що всі аж до смерті хотіли чути тільки її. Однак, там у воротах я бачив, хоча мене самого ніхто здалеку бачити не міг, що мій дядько мене бачить і весь час бачив, поки я кружляв серед дерев, він підняв руку з важеля на блокпості і якось дивно махав на мене пальцями, якось загортав пальцями повітря, і я з мороку махав йому у відповідь, ніби ми махали один одному з поїздів, що роз’їжджалися в різні боки. Дійшовши на край Праги, я купив собі сосиску й поки їв цю сосиску, злякався, бо мені не треба було навіть піднімати сосиску до рота, я лише нахилився, і сосиска торкнулася моїх гарячих губ, а коли я тримав сосиску на рівні пояса й з острахом глянув униз, то побачив, що половина сосиски майже торкається моїх черевиків. Узявши сосиску в обидві руки, я виявив, що це цілком звичайна сосиска — от тільки я за останніх десять років якось змалів, зменшився. Повернувшись додому, я відклав сотні книг від одвірка кімнатних дверей і там знайшов записи чорнильною ручкою, лінії і дати, яким був мій зріст певного дня. Я взяв книгу, став спиною до одвірка, згори притиснув книгу до тімені, потім розвернувся на місці, намалював лінію — і вже неозброєним оком побачив, що за вісім років, відколи востаннє мірявся, зменшився на дев’ять сантиметрів. Подивився вгору на балдахін із книг над ліжком і вирішив, що згорбився від того, що постійно ніби ніс на своїй спині ті двотонні небеса з книг і книжок.
3
Тридцять п’ять років я пресував старий папір, і якби довелось обирати знову, не хотів би робити нічого іншого, крім того, що робив ці тридцять п’ять років. Але раз на три місяці ця робота отримує геть інше забарвлення, підвал раптом стає огидним, нагадування, крики і сварки шефа ніби з гучномовця гудуть мені у вухах і голові так, що мій склеп починає смердіти, мов пекло, старий папір, що височіє від долівки підвалу аж до стелі двору, набубнявілий і тухлий папір починає киснути, і гній, як порівняти з тліючим цим папером, просто-таки дихає ароматом, мокравина, що розкладалася на дні мого підземелля, тліє, і бульбашки піднімаються, мов потерчата з тліючого пенька в брудній стоячій воді й болоті. Мені треба було вийти на повітря, мені треба було втекти від гідравлічного преса, тільки от я не йшов на повітря, я задихався від повітря, бухикав і кахикав, ніби затягнувшися гаванською сигарою. І поки шеф кричав, махав руками й погрожував мені, я виходив зі свого підвалу і йшов прямісінько до інших склепів та підземель. Найчастіше я ходив до хлопців у підвал із центральним опаленням, де праця, ніби собак до буди, прив’язала людей з університетською освітою, які за роботою писали історію свого часу, такі собі соціологічні дослідження, тут, у підвалах, я дізнався, що четвертий стан зовсім занепав, робітники з низів вийшли в надбудову, а люди з університетською освітою тепер робітники. Але найбільше я дружив із каналізаторами, де працювали два академіки, заразом пишучи книгу про клоаки й канали, які проходять і перехрещуються під усією Прагою, там я дізнався, що одні фекалії припливають до очисних споруд у
