Богуміл Грабал - Занадто гучна самотність, Богуміл Грабал

силою розмелює і пресує старий папір, оздоблений книгами, квітками і ще тим сміттям, яке кожен собі несе, тож вразливий глядач матиме відчуття, ніби це він сам перевертається в моєму гідравлічному пресі. Я вже сиджу вдома в напівтемряві, сиджу на табуретці, голова моя падає, я аж торкаюся мокрими вустами колін і тільки так дрімаю. Іноді я в такій позі тонетівського стільця[4] сплю до самої півночі, а коли прокидаюсь і піднімаю голову — штани мокрі на колінах від слини, бо я згорнувся, зіщулився, ніби кошеня взимку, як дерево крісла-гойдалки, бо можу собі дозволити розкіш бути покинутим, хоч я ніколи й не буваю покинутий, я просто сам, щоб можна було жити в самоті, залюдненій думками, бо я — такий собі гордій нескінченності й вічності, а Нескінченність і Вічність, мабуть, залюблені в таких людей, як-от я.

2

Тридцять п’ять років я пресую старий папір, і за цей час збирачі вкинули мені в підвал стільки гарних книг, що ними можна було б заповнити три стодоли. Коли скінчилася та Друга світова війна, хтось висипав під мій гідравлічний прес кошик книг, і коли я заспокоївся і розгорнув один із шедеврів, то побачив штамп Прусської королівської бібліотеки, а коли наступного дня зі стелі в підвал летіли книги у шкіряних палітурках і повітря блищало від золотих обрізів і написів, я вибіг нагору, побачив двох хлопців і витиснув із них, що десь біля Нове-Страшеці стоїть стодола, і там у соломі сховано стільки книг, що очі розбігаються. Тож я пішов до військового бібліотекаря, і ми вирушили в те Страшеці, і там у полі знайшли не одну, а три стодоли, повні книг із Прусської королівської бібліотеки, а коли намилувалися, то про все домовилися, і військові машини одна за одною цілий тиждень возили ті книги у Прагу, в один із корпусів міністерства закордонних справ, щоб, коли все вляжеться, бібліотека повернулася туди, звідки була привезена, але хтось видав цей надійний тайник, і Прусську королівську бібліотеку оголосили військовим трофеєм, тому вантажівки знову возили книги в шкіряних палітурках із золотими обрізами й написами на вокзал, де їх складали у відкриті вагони, йшов дощ, увесь тиждень лило, і коли остання вантажівка привезла останні книги, потяг рушив крізь зливу, і з відкритих вагонів стікала золота вода, розбавлена сажею й чорною друкарською фарбою, я стояв, спершись на ріг вагона, й чудувався з того, що бачив, коли останній вагон розчинився в дощовому дні, дощ змішався зі сльозами на моєму обличчі, а коли я вийшов із вокзалу й побачив поліцейського у формі, то схрестив руки й абсолютно щиро попросив його, щоб він надягнув на мене наручники, залізо, біжутерію, як кажуть у Лібені, щоб арештував мене, бо я скоїв злочин, бо я зізнаюсь у злочині проти людства. А коли він мене арештував, у відділку з мене не тільки посміялись, а ще й пообіцяли, що справді посадять. За кілька років я вже навіть почав звикати, я вантажив цілі бібліотеки з палаців і особняків, гарні, переплетені в шкіру й сап’ян книги, вантажив повні вагони, а коли вагонів набиралося тридцять, товарняк відвозив їх у Швейцарію та Австрію, кілограм гарних книг за тузексівську[5] крону, і ніхто біля них не зупинявся, ніхто над ними не плакав, навіть я не зронив ні сльозинки, я лиш стояв, усміхався і дивився на останній вагон поїзда, який відвозив чудові бібліотеки до Швейцарії й Австрії по тузексівській кроні за кілограм. Тоді я вже знайшов у собі сили спокійно дивитися на це горе й глушити свій розпач, тоді вже почав розуміти красу спустошення і нещастя, я вантажив вагон за вагоном, і поїзди один за одним відправлялися з вокзалу на захід, по тузексівській кроні за кілограм, я дивився і дивився на червоний ліхтарик на гаку останнього вагона, спершись на стовп, стояв, наче Леонардо да Вінчі, який теж стояв, спершись на стовп, і дивився, як французькі солдати роблять із його кінної скульптури мішень і шматок по шматку розстрілюють і вершника, і коня, і Леонардо так само, як зараз я, стояв і дивився уважно й спокійно на те жахіття, свідком якого був, бо вже тоді знав, що небеса не гуманні, й людина, зайнята міркуванням, теж не буває гуманною. Якраз тоді прийшло повідомлення, що помирає моя мама, я приїхав додому на велосипеді, мене мучила спрага, тож я збіг у підвал і з холодної землі взяв студений джбан кисляку, тримав обома руками той кам’яний джбан і спрагло пив і пив, аж раптом побачив, як на рівні моїх очей пливуть іще двоє очей, але спрага перемогла, тож я пив далі, й ось пара очей опинилася вже так небезпечно близько, наче фари локомотива, що в’їжджає у тунель у темряві, а потім очі зникли, а в мене був повен рот чогось живого, і я витяг із рота за ноги тремтячу жабу, відніс її в садок, а потім повернувся, щоб спокійно допити молоко, наче Леонардо да Вінчі. Коли мама померла, я плакав якось усередині, але назовні не зронив ні сльозинки. Вийшовши з крематорію, побачив, як дим із труби піднімається в небо, моя мама так гарно піднімалася на небеса, і я, вже десять років працівник підвального пункту збору старого паперу, спустився в підвал крематорію, назвався, сказав, що те саме роблю з книгами, і чекав, а коли обряд завершився, побачив, що одночасно спалили чотири трупи, моя мама була на третій полиці, я непорушно дивився на останні справи людські й бачив, як служник вибирав кістки й молов їх вручну, перекрутив вручну й мою маму, а потім поклав мамині рештки в бляшанку, а я тільки стояв і витріщався так само, як коли від’їжджав поїзд, що віз чудові бібліотеки до Швейцарії та Австрії, по тузексівській кроні за кілограм. Я думав тільки про уривки віршів Сендберґа, мовляв, від людини врешті лишається тільки дрібка фосфору, якої вистачить на коробку сірників, і заліза не більше, ніж на одну скобу, де може повіситися дорослий. Через місяць, розписавшись і отримавши урну з маминим попелом, я приніс її дядькові, і коли увійшов із урною до його садка, а потім до станційної будки, дядько закричав: «Сестричко, якою ж ти до мене вертаєшся!» І я віддав йому ту урну, і дядько, зваживши її в руці, заявив, що його сестри якось малувато, якщо за життя вона