П'єр Адо - Покривало Ізіди. Нарис історії ідеї Природи

class="p1">Отже маємо п’ять можливих перекладів загадкової сентенції, що доводить складність розуміння Геракліта:

1. Устрій кожної речі прагне приховатися (тобто є складним для пізнання).

2. Устрій кожної речі хоче бути прихованим (тобто не хоче бути викритим).

3. Походження прагне приховатися (тобто походження речей є складним для пізнання).

4. Те, що народжує, прагне знищити (тобто те, що народжує, прагне умертвити).

5. Форма (видимість) прагне зникнути (тобто народжене хоче померти).

Два останні переклади імовірно найближчі до того, що хотів сказати Геракліт, оскільки вони мають антитетичний характер, властивий його думці. Реальність є такою, що кожна річ має два аспекти, які руйнують один одного; наприклад смерть є життям і життя є смертю: «Безсмертні смертні; смертні безсмертні; адже одні живуть смертю інших, останні вмирають життям перших»[27]. «Народжені одного разу, вони хочуть жити і мати таким чином долею смерть, вони залишають по собі дітей, щоб знову відтворювалася доля смерті»[28]. «Назвою лука є життя (biós=bios), однак його витвором є смерть»[29].

Цей зв’язок між народженням та смертю, між виникненням та зникненням ми знову знаходимо, наприклад, у «Аяксі» Софокла, у славнозвісному уривку, який подекуди називають «промовою про приховування»[30]. Перед тим Аякс проголосив про свій намір померти. Однак раптом, тієї самої миті, коли хор вже заголосив, він виголосив довгу промову, що викликає враження, ніби він змінив думку:

Так, неосяжний час, що не підвладний ліку,

Веде до виникнення (phuei) речей, які не були видимі (adéla)

Та до зникнення (kruptetai) речей, які виникли (phanenta).

Отже, немає нічого такого, що не могло б статися,

Ми бачимо як відступають

І найсуворіші присяги, і найзапекліші бажання.

Я сам відчуваю, як слабшає моє рішуче слово[31].

Образ Часу-викривача назавжди залишиться живим у вельми багатій темі Істини, викритої часом[32]. Стосовно Часу-руйнівника потрібно сказати, що цей чудовий образ є загальним місцем, і ми обмежимося тільки одним прикладом вірша Шекспіра, який звертається до часу: «Ти живиш і віддаєш смерті все існуюче»[33].

Деякі автори вже відмічали спорідненість цих рядків Софокла та афоризмів Геракліта[34], зокрема з тим із них, що говорить про Aiôn (тривалість, час): «Aiôn є дитиною, яка грає у кості»[35]. Щоб увиразнити це зближення, вони спиралися на текст Лукіана[36], який наступним чином підсумував всю філософію Геракліта: все змішується — знання, незнання, велике, мале, високе, низьке, і пронизує одне одного у грі Часу (Aiôn). Насправді дуже важко дізнатися, що означає Aiôn у Геракліта: час життя, космічний час чи долю? Та, водночас, дуже важко сказати напевне, чи вже мав Aiôn у Геракліта цю здатність приховування та розкривання, що надають йому Софокл та Лукіан[37]. Як би там не було, зрозуміло, що образ гри у кості з’являється не у Софокла. Так само мало імовірно, що у цього автора трагедій може міститись натяк на наш фрагмент 123, адже у останньому саме phusis, а не час змушує виникати та зникати.

Водночас вірші Софокла у дуже цікавий для нашого дослідження спосіб протиставляють два дієслова, phuei та kruptetai, тобто «змушувати виникнути» і «змушувати зникнути». Вони, таким чином, мотивують нас залишити обидві із запропонованих інтерпретацій; в активному сенсі: «те, що змушує виникнути, любить, схильне змусити зникнути», «те, що народжує, прагне умертвити» або у пасивному сенсі: «те, що виникло, прагне зникнути», «те, що народжується, прагне померти»[38].

Цей афоризм виражає, таким чином, здивування таємницею метаморфози, глибокої тотожності життя та смерті. Як стається, що речі утворюються, щоб зникнути? Як стається, що всередині кожної речі процеси створення невіддільні від процесів руйнування, що сам рух життя є одночасно рухом смерті, що зникнення постає як необхідність, вписана у процес виникнення, у сам процес формування речей? Марк Аврелій скаже: «Знайди умоглядну путь до того, як усе навзаєм перетворюється; тримайся її і ненастанно вправляйся у цьому»[39]. Чимало поетів вторять йому, як наприклад Рільке, який співає «Зажадай переміни»[40], або княгиня Бібеско[41], яка розмірковує про смерть, дивлячись на букет фіалок. Монтень висловив цю таємницю у вражаючий спосіб:

Перший день вашого народження спрямовує вас як до життя, так і до смерті […]. Безперервною справою вашого життя є споруджування смерті. Ви належите смерті, коли живете […]. Протягом життя ви помираєте[42].

Думку Геракліта можна знайти у деяких сучасних біологічних теоріях, хоча про прямий вплив не йдеться. Вже Клод Бернар казав: «Існує два види життєвих феноменів, на перший погляд протилежних: процеси органічного оновлення, які певним чином приховані, та процеси органічного руйнування, які увесь час проявляють себе через функціонування чи зношування органів. Останні назагал називають феноменами життя, однак те, що ми називаємо життям, насправді є смертю»[43]. Ось чому можна сказати одночасно «життя це створення» та «життя це смерть».

Сучасна біологія розглядає як нерозривно пов’язані «два важливі винаходи еволюції», стать та смерть. Франсуа Жакоб переконливо довів тісний зв’язок між відтворенням статевим шляхом і необхідністю зникнення індивідів. «Ніщо не зобов’язувало бактерію вправлятися у сексуальності задля розмноження. Як тільки сексуальність стала обов’язковою, кожна генетична програма формується вже не як точна копія якоїсь програми, а як поєднання двох різних програм. Іншою необхідною умовою самої можливості еволюції є смерть. Та не смерть, що приходить ззовні внаслідок нещасного випадку, а смерть, що приходить зсередини, як необхідність, задана генетичною програмою вже у зародку[44]. Нещодавно у статті в газеті «Монд» Жан-Клод Амейзен, наголошуючи антропоморфний характер висловів на кшталт «клітинне самогубство», «запрограмована смерть», привернув увагу до важливого факту, що «наші клітини мають здатність в будь-який момент зруйнувати себе упродовж кількох годин»[45].

На завершення можна розв’язати непорозуміння, яке знаходимо у Фелікса Равесона. Коли ми читаємо у його «Філософському заповіті» «вся природа, каже Леонардо да Вінчі, прагне своєї смерті»[46], то складається враження, що Леонардо да Вінчі повернувся до Гераклітового бачення космосу. Однак його власний коментар цієї фрази дає змогу помітити помилку: «Це правильно у сенсі, у якому апостол Павло каже «Хотілося б мені померти[47]», тобто у тому сенсі, що кожне творіння щодня прагне сну, який відновить його вичерпані сили, воно прагне, зрештою, остаточного сну, необхідного для переходу до нового життя». Таке формулювання вочевидь ніяк не пов’язане з тим, що хотів сказати Геракліт. Більше того, ця формула не