Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

І грався в дитячій порожніми гільзами

його маленький нащадок.

Патетична історія людства триває…

Що ж до мотиву зради, пов'язаного з найвідомішим Юдою, її історичної невичерпності, її всілякого тріумфу, — то він не раз озиватиметься в поезії Сергія Жадана мотивом невитравного гріху людського буття.

Прикладами яскравих Жаданових апокрифів (цих, можна сказати, вільних фантазій, а інколи й наближених до перекрутів) можуть бути вірш «Святий Георгій» і цикл «Тереза» (в наступній збірці — «Пепсі», 1998) — спроби неканонічно вписати канонічні постаті в занепалу й незбагненну (постканонічну?) сучасність.

Над знаково-безіменним містом, наче дирижабль, погрозливо-святково кружляє Змій і гупає у шкіряний барабан та дмухає в золоту сурму — сакральний інструментарій Апокаліпсису. А так само знаково-безликий люд дивиться на нього знизу вгору у промовистому мовчанні, і «всі пастви» (всі — це у Жадана не випадково, в нього немає паств своїх) на всяк випадок «правлять за нього молитву», — аж поки вийде Святий Георгій, тримаючи в руках не меча, лиш «патичок і вервиці»; довгими промовами заманюючи Змія в «чернечі тенета», він поборює його, і той «квилить під брамою», як «побитий пес». По суті це трагікомічний гротеск: світові небеса по-рейдерському захопив і повноправно контролює Змій як уже сакральний кримінальний авторитет, «пастви» обачливо моляться йому, посполитий люд звично німотствує, а Святий Георгій вже не змієборець, а миротворець. І таки успішний: Змія геть деморалізував чернечим словоплетінням. Може, воно й добре для ядерної ери, бо ж не знаємо, які у Змія ресурси і де його великодержавне гніздів’я? Зрештою, і в євангельські часи божественне Слово важило більше за Меч. Слово було провідником любові, а це так важливо в поезії Жадана. І наш (жаданівський) Святий Георгій, укоськавши Змія, вертається, наче поважний городянин (чи, бува, не земляк, харків'янин?), до свого мирного звичного житла. Більше б таких Святих Георгіїв у наших містах, загрожених надлетілими турбореактивними Зміями та вітчизняними повзучими підзмійками!

Інакше в циклі «Тереза». Там небо не вороже до нас. Із нього впадає на землю не Змій, але ангел — літун-одинак «без розпізнавальних знаків». Сам, правда, гине, залишивши по собі «срібний тривожний дюралюміній», але шкоди нікому не завдає. Хіба що, при падінні збивши з дерев іній, «рушить химерну довершеність ліній». Чим, певно, й пояснюється розкішна хаотичність картини цього фрагменту світу в Жадана. Спазматичними мазками, уривчасто й гротескно-перемішано, «по-жаданівському», в дусі стьобу схоплений, зіжмаканий «геополітичний», предметний і культурно-психологічний ландшафт доби:

Все, що миналось, і все, що всотав, —

мапи держав, ворожіння на слові,

стоси листів, повітові міста,

зібраний епос, важка промисловість,

вся анатомія, чесність і совість,

вся переповненість, вся висота, —

таки залишається в усіх подробицях підконтрольним легальній вищій силі, начебто спочутливій до нас грішних:

Тонко ступивши на трави і ріки,

Бог роздивляється, як зіслиза

в урвище степу обрис шуліки.

З Божого ока, зім'явши повіки, —

здібний пластун — виповзає сльоза.

Про пластуна запам'ятаймо, бо далі доведеться говорити про пластунку.

Цикл «Тереза» викликає в мене як читача деякі запитання (до самого себе?). Певно ж, ця Тереза — не котрась із Жаданових екзотичних колежанок і не героїня якогось бестселера, а, ймовірніше, та сама свята Терезія, що жила півтисячоліття тому, заснувала орден черниць-кармеліток і вславляла ідеал упокорення плоті задля самоцінної цноти. Навряд чи вона комфортно почувалася б серед сучасної братви обох статей. Чому саме їй ризикнув звіритися не дуже благий Сергій Жадан своїми візіями нашого гірко сум'ятного, але поки що прощенного світу? Може, цю таємницю творчого акту розкриють майбутні дослідники. Сам Сергій Жадан навряд чи колись зізнається — не для того він творить свої блакитні блюзи і плекає свою приховану іронічність (а іронія — це також машкара: інтелектуальна). Як то мовиться, «не буду дивиться, нехай козириться». До якихось довільних припущень схиляє той мотив завбачливого виправдання свого багатогрішно-чистого покоління, що виразно чується в «Терезі», а у вірші 2 циклу звучить з апологетичним надривом: