Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

все-таки кому, як не поетові, годиться спробувати зазирнути в таємничі глибини цієї незбагненної «роботи». Тут з'являється все та ж незмінна і неминуче змінна вона, щоб у вічній розмові з нею і в їхньому мінливому взаєморозумінні — або непорозумінні — почувся пульс любові вже як «праці» на все життя, а не як минущої пристрасті. Дивовижний, суто жаданівський сюжет: вона голить його, чи не по-вояцькому давно неголеного, і в цьому неспішно живописаному процесі голення (!) бачимо тілесні нюанси душевних нюансів їхнього нерозривного співжиття, їхньої довіри і їхньої любові в усіх часах і за всіх обставин. Любов простягає їм руку з пітьми. «Іди, не бійся! Де твоя відвага?» І це вже не тільки їхнє, це вже надособове. «І знову родяться врожаї. І знову лаштуються жнива».

Ідилія? Ні. Просто непоборність життя. Останні вірші «Тамплієрів» дуже тривожні й гіркі. Рятуються жінки й діти. Але залишаються полонені й заручники. Залишаються в полоні земля, звірі, трави. Все це болить поетові. Коли вигнанці повернуться додому? (Тут чи не єдиний раз звучить у Сергія Жадана мотив непрощення за особисту кривду.) І головне: хто розуміє тих бійців на фронті і як їм зрозуміти «мирне життя» їхніх співвітчизників, яких вони жертовно захищають, не завжди бувши певними, хто з них цього вартий і як одних відділити від інших. І що їх — не тільки калік, а й неушкоджених — жде після повернення в «мирне життя» — навряд чи таке, яке варте страшних жертв. А втім, це обертони — лейтмотив інший. І фінал поетичної оповіді повертає до її початку: хвала каменю, хвала рукам, які тримали зброю, а тепер беруть той жаданий камінь, щоб знову зводити міста. «Всім, хто лишився жити після тяжкого мору, всім, хто зберіг свою радість і непокору, всім, хто вцілів під важкими зірками, вони відбудовують міста збитими в кров руками».

Зрештою — по всіх моторошних картинах і суперечливих рефлексіях — Сергій Жадан запевняє, що у світі вірності більше, ніж зради, а любові й ніжності більше, ніж ненависті й зла. Як воно в цілому світі — не знати (сам поет часом у цьому сумнівався), а що у поетичному світі Сергія Жадана саме так — це правда.

Кого любить, а кому симпатизує Господь

…Таке враження, що українські видавництва змагаються за право першими видрукувати кожну нову книжку Сергія Жадана. Або нову комбінацію вже відомих його творів у якомусь тематичному варіанті. Так, 2014 року в київському видавництві «Laurus» вийшла невеличка добірка поезій під жаданівськи «прикольною» назвою «30 доказів існування Бога і 29 заперечень». Справді, зібрані в ній вірші відображають широкий діапазон його теологічних (умовно кажучи) уявлень, сумнівів, незгод і, сказати б, його особистого почування Христа як присутнього в бутті світу й у людських долях, — що ми бачили в тих його поезіях, про які вже була мова.

Більш «концептуальний» характер має солідне видання «Господь симпатизує аутсайдерам» (харківський «Клуб сімейного дозвілля», 2015, повторно — 2016). Тут подано вірші з десяти поетичних збірок Сергія Жадана. Може, ідея видання належить самому авторові: вже у назві вгадується тенденція виправдати свою схильність до часом драстичної «демократизації» тематики й «посполитізації» персоналітету своєї прози, та й поезії. Вже зверталося увагу на рясноту в них різного досить химерного люду. Сам Жадан, як ми бачили, вельми дивувався з того, скільки різних ненормативних або й неадекватних особистостей підкидала йому доля від самого початку життєвого шляху, — в цьому також був мотив самопояснення своєї творчості: мовляв, куди ж я дінуся від своєї пам'яті… Тепер — мотивація майже сакральна. Відсилання до Господа. Не знати, чи Господь такою мірою, як сам Жадан, симпатизує тій когорті, що виступає в нього під етично нейтральним означенням «аутсайдери», і чи всім із них, без розбору, радів би, — не знати, але питання варте того, щоб на ньому трохи зупинитися.

Можна говорити про кілька аспектів цього питання — релігійний, соціально-гуманістичний, етичний, естетичний. Світова література має прадавню (ще від фольклору) традицію звертання до постатей «анормативних» — диваків, авантюристів, «благородних розбійників», злодіїв, невдах, схиблених, дискримінованих тощо. Це розширює уявлення про суспільство та його людське багатство («позитивне» чи «негативне»), його невичерпність і динаміку. Певною мірою література нагадує медицину, яка здоровою людиною цікавиться постільки, поскільки це необхідне для того, щоб зрозуміти хворого і його хворобу, допомогти йому. Та й писати про людину з відхиленням від норми або нещасливу, з потенціалом нереалізованості й претензій до суспільства (чи й самого Бога), буває цікавіше, «змістовніше», ніж про унормовану, спокійну й щасливу, — тут треба бути Львом Толстим або Джоном Голсуорсі. Крім того, спотворені долі, скривлені особистості, нереалізовані задатки часто криють у собі протестовий потенціал і тим більше дають можливостей письменникові-гуманісту розкрити і суспільно-етичну проблему, і свої гуманістичні почування та рефлексії.

Є й інакший, соціально-прагматичніший, не позбавлений політичної корисливості підхід до проблеми аутсайдерства, суспільного узбіччя. Йдеться про традицію цілеспрямованого активізування, мобілізації ізгоїв до політичних рухів, мета яких насправді далека від їхніх реальних інтересів. Навіть пролетарська боротьба в Європі XIX століття, високоетично емансипована завдяки Марксу й Енгельсу та їхнім попередникам і чесним послідовникам, не вільна була від загравання із соціальним «дном». Цікаво, що в СРСР влада у своїй боротьбі з «соціально чужими», зокрема із «гнилою інтелігенцією», вдавалася (як і царська охранка) до послуг тодішніх «тітушок» різних рангів як «соціально близьких» (або відносно ближчих). Так що аутсайдерство благодатне далеко не в усіх своїх іпостасях.

Через століття після оптимістичного класичного періоду антикапіталістичної боротьби перспективи некапіталістичного розвитку докорінно змінилися. Модернізований капіталізм переварив «пролетаріат», який фактично перестав бути класичним пролетаріатом і втратив свою революційність. Від середини XX століття «ліві» соціологи, бунтологи й політики шукають інший «актив» революційності — насамперед серед декласованих елементів міста й села, серед знекорінених іммігрантів, серед антибуржуазно налаштованої студентської молоді. Дрібнішає і мета революційних рухів — уже не переустрій світу, а «бунт» проти істеблішменту й запровадженого ним правопорядку. Час показав, що сили таких «лівих» рухів швидко вичерпувалися, а ставка на аутсайдерів себе не виправдала: вони стають швидше резервом для тероризму, ніж для реальних суспільних перетворень. Хоча, звісно, змушують істеблішмент до пошуку якихось відповідей на питання дня. (Аутсайдери і маргінали — близькі, але не однорідні категорії людності — були й залишаються невичерпним матеріалом для політичних ігор. Але не тільки. Там шукає свого простору й бізнес. Автор теорії «підривних інновацій» гарвардський професор Клейтон Крістенсен