Іван Михайлович Дзюба - Чорний романтик Сергій Жадан

й країна — спорожнена тиха катівня.

Отакої! Звісно, Будда — не Перебендя, але так мало і низько бачити… «За державу обідно…»

Та я, попри свій скептицизм, мушу визнати: бубабізована версія буддистської реінкарнації не лише може бути віддаленим пародійним відгуком на нашу сміховинну пристрасть до патріотичних фантазій, а й має свій вищий (?!) сенс. Адже, по-перше, справжній Будда-Гаутама таки мав у собі щось трохи «мамаївського»: зрікся комфортного життя і втік від звичного оточення, етично й соціально означаючи свій аскетизм і свій особистий приклад; по-друге, Будда — це не конче історичний Будда-Гаутама, це ім'я міг мати взагалі той, хто досягнув вищої просвітленості, а тут уже простір для апокрифів і критеріїв тієї просвітленості. Та, помимо цього, забавна балачка (з відчутним сарказмом!) натякає на химерно спільне в ілюзорних уявленнях різних народів і в етапах особистих та історичних доль їхніх богів і героїв:

Похилий Будда забирався в дзвіниці,

дивився на степ і молився на сонце —

великий і грішний, чистий і ниций,

забувши тенденції, відкинувши соціум.

Померлий Будда лежав на могилі,

розгублено навстіж розкинувши руці.

І баби, мов коні, спекою в милі

іржали до сонця в журбі та розпуці.

Майже та сама всенародна скорбота — й у фіналі ще одного апокрифу — «Генерал Юда»:

Несли на цвинтар хоругви згризлі,

плакали важко й нещадно.

Хворий Юда зализував рани, які дістав, ведучи в бій полки:

Валились мури, знищені вщент.

Повішені висли високо.

Хто цей генерал Юда, і який саме з трьох Великих Юд біблійних часів може тут пригадатися? Був апостол Юда, брат Якова, родич Христа — син Марії Клеопової, сестри Богородиці, автор одного Соборного Послання — він, здається, нічим перед людством не завинив, хоча його Послання миролюбністю не відзначилося. Був Юда Маккавей — справді великий войовник і не вельми милосердний, — який, вважається, визволив Ізраїль від влади сирійців. Може, це він? Нарешті, був Юда Іскаріот. Невже він не повісився, а став грізним войовником в ім’я Христа?

Біліла сіль, якою кропив.

Кров — предтечею Суду.

А може, це гротескова візія узагальненого образу кривавого пасіонарія, великого смертодавця за велику ідею, за будь-яке «правоє дєло»? І хоч здійснилася «мрія одвічна» його:

І люди похапливо падали в пил

під ноги Великому Юді, —

все одно і він не подужав законів природи:

Та вже непомітно, як у нору змія,

в тіло вповзала старість…

(Оцінімо силу цієї метафори!) Одначе ж Юдиному поріддю кінця немає: