Дроянда - Проклята душа, Дроянда

Лія стояла перед ним, відчуваючи, як повітря між ними згущується. Він більше не здавався привидом чи тінню минулого. Його риси були чіткими, мов вирізьблені з мармуру, а очі мерехтіли світлом, якого вона не могла зрозуміти.

— Розкажи мені правду, Ейдане, — її голос був тихим, але сповненим рішучості. — Хто ти?

Ейдан подивився на неї, і його погляд був сумішшю болю, спогадів і чогось ще… чогось, що він не міг висловити словами. Він провів рукою по книзі, яка досі лежала у її руках, і зітхнув.

— Я не просто людина, Ліє, — його голос був м’яким, але в ньому чулися відголоски стародавніх таємниць. — Я той, кого прирекли жити між світами. Я не належу ні живим, ні мертвим.

Лія вдивлялася в нього, відчуваючи, як її серце починає битись швидше.

— Ти… ти привид? — її голос здригнувся.

Він гірко посміхнувся.

— Якби все було так просто… — він на мить заплющив очі, ніби пригадуючи щось важливе. — Колись я був людиною. Колись я мав життя, мріяв, кохав. Але потім… потім усе змінилося.

Він зробив крок назад, ніби боявся наблизитися надто близько.

— Я був проклятий, Ліє. Зраджений тими, кому довіряв. Засуджений на вічність у темряві. Моє серце більше не б’ється, але я все ще існую. Я — тінь, що живе між світами.

Лія ледь чутно вдихнула.

— Але як це сталося? Хто тебе прокляв?

Його очі потемніли.

— Це давня історія. Історія, яку не варто розповідати.

— Але я хочу знати! — її голос зламався від хвилювання. — Я хочу допомогти тобі, Ейдане.

Він різко підвів голову.

— Ти не розумієш, що говориш, Ліє. Це не просто казка чи легенда. Це прокляття, від якого немає порятунку.

Лія стиснула руки в кулаки.

— Якщо це правда… якщо порятунку немає… чому ти досі тут? Чому ти не зник?

Ейдан мовчав.

— Тому що ти мене бачиш, — нарешті прошепотів він. — І це змінює все.

Вітер раптово зірвався, свічки в кімнаті затріпотіли. Лія відчула, як її всесвіт хитнувся.

Хто такий Ейдан насправді? І чи справді він не може бути врятований?..