Дроянда - Проклята душа, Дроянда

Лія не могла повірити своїм очам. Коли вона прокинулася, її кімната більше не нагадувала те затишне місце, яке вона залишила. Повітря було насичене відчуттям чогось невидимого, наче сама кімната дихала. Стеля, раніше біла й ясна, тепер була вкритою пліснявою, а стіни темно-сіріли під зловісним світлом, яке просочувалося через вузькі вікна.

Вона намагалась зрозуміти, де опинилася, але серце її билося з відчуттям знайомості, хоча нічого не було таким, як у її світі. Всі ці місця були абсолютно чужими, і вона відчувала, як непереборний страх починає пробиратись крізь її кістки.

"Ейдан…" — прошепотіла вона, розплющивши очі. Тієї миті, коли вона вимовила його ім’я, туман у кімнаті став густиим і почав рухатись. Лія спостерігала, як повітря почало формувати обрисів химерних силуетів. Вони були незрозумілими, але в їхніх рухах і поглядах була певна сила, магія, що залишалася у просторі.

Тут, на одному з кам’яних столів, лежав той самий щоденник, який вона так часто відкривала. І він знову відкрився сам по собі, ніби його сторінки почали горіти під її пальцями. Вона проковтнула важке дихання, зібралася з силами і підійшла до нього, намагаючись не звертати увагу на незнайомі, заплутані символи, що з’являлися в повітрі.

Книга виглядала, як магічний артефакт. Лія, не маючи вибору, почала читати далі.

"Це його ім’я… я маю знайти його в цих світах…" — прошепотіла вона, відчуваючи, як від кожного слова його душа наближається, як енергія його існування наповнює простір. Але в той самий момент кам’яні стіни стали коливатися, і тінь Ейдана знову з’явилася перед нею. Він стояв, спираючись на одну з колон, з дивними, світлими очима, що не видавали жодних емоцій. Він був поруч, але водночас здавався таким далеким.

— Ти не повинна тут бути, Ліє, — його голос був глухим і меланхолійним, немов він говорив з глибини стародавніх часів. — Ти повинна повернутися назад, поки не стало занадто пізно.

Вона подивилася на нього і відчула, як його погляд проникає в її душу. Серце шалено калатало, і страх почав змішуватися з чимось іншим — тим, що їй було важко зрозуміти.

— Чому ти не можеш залишити мене в спокої? — запитала вона, стискаючи книгу. — Що це за місце? Що відбувається?

Ейдан підняв голову, і його очі стали нестерпно тьмяними, ніби вся їхня глибина втрачала колір.

— Це не просто місце, Ліє. Це пастка. І ти вже потрапила в неї. Якщо ти хочеш зрозуміти, що сталося з нами, і чому я проклятий, ти повинна пройти через це. Але будь обережна… Бо якщо ти відчуєш мою любов занадто сильно, якщо відчиниш ті двері… нам обом буде не втекти.

Лія здригнулася від його слів. Ті двері, про які він говорив, були непомітними для ока. Вони могли бути у її серці, можуть бути у словах, які вона ще не сказала. Її любов до нього вже почала пробуджуватися, і це страшило її. Адже для нього це було так, як тягар, який не можна скинути, а для неї — лише новий шлях у невідомість.

— Я готова допомогти тобі, Ейдане, — сказала вона, рішуче дивлячись йому в очі. — І я знайду спосіб зняти це прокляття.

Ейдан застиг на місці. Його погляд змінився. Тепер він був переповнений чимось глибоким, але й не менш тривожним.

— Якщо ти хочеш допомогти, ти повинна бути готова до втрат. І до того, що деякі двері можуть залишатися закритими назавжди. Ти не зможеш повернутися до свого світу, якщо відкриєш їх.

Лія не злякалася. Вона відчула, як серце її б’ється все швидше. Це було не просто бажання допомогти — це була потреба. Кохання, яке вона відчувала, було настільки сильним, що вона готова була йти за ним, хоч би куди це її вело.

— Я не боюся, — прошепотіла вона.

І того ж моменту вона побачила, як тінь його фігури розпалася в повітрі, і лише тихий шепіт залишився, лунати у темряві.