Роман Олійник (Argonayt) - Аудиторська ПеревІрка, Роман Олійник (Argonayt)

Він знав, що вона говорить правду. В пориві гніву магічний захист відьми на якусь мить перестав діяти і вампір відчув і огидний сморід її хвороби, і моторошну прохолоду скорої смерті, що витала над жінкою.

Важко зітхнувши арт-директор занурився в непрості роздуми. Не в його правилах було перетворювати людей на упирів. Кодекс честі забороняв йому робити це навіть з тими, хто з якихось причин сам бажав цього. Однак тепер ситуація була дещо іншою і дуже специфічною. Вальдемара й самого перетворили в безсмертного коли він знаходився на межі переходу небуття. Тож чи мав він тепер право відмовити смертельно хворій жінці в її останньому проханні? Тим паче, що взамін вона обіцяла врятувати його улюблене дітище, нічний клуб.

Повагавшись ще деякий час, вампір сердито зиркнув на рудоволосу співрозмовницю, і невдоволено буркнув:

– Ти відьма, і навернути тебе непросто. Потрібна особлива атмосфера і… деякий ритуал.

– Я знаю про все, – коротко мовила Ірена і рішуче додала – Готова до того, що повинно статися.

Після цих слів відьма підійшла до нього впритул, поклала свої руки йому на плечі, припала вустами до губ вампіра. Цей поцілунок наче опалив Вольдемара крижаним вогнем. Стільки нестримної люті, шаленого гніву, пронизливого відчаю і смертельного страху, що нуртували в душі жінки він вже давно не зустрічав. Емоції у рудоволосої гості були настільки гострими і бурхливими, що здавалося ось-ось призведуть до нервового зриву у неї, або навіть й божевілля.

Вампір відповів на цей раптовий вчинок жінки з незвичним спокоєм і врівноваженістю. Вольдемар не проявляв якоїсь особливої активності, однак й не відштовхував відьму від себе. Лиш, як один з небагатьох обдарованих, намагався за допомогою невинного поцілунку вгамувати той клекіт негативу, що терзали її душу. Це була непроста й виснажлива справа, але упир знав що мусить справитися з нею. І зробити це потрібно було в найкоротший час.

Минали хвилина за хвилиною і здавалося всі непомірні потуги вампіра марні. Та він не здирався зупинятися на пів кроці. Міцно вп’явшись своїми губами в льодяні вуста Ірени, Вольдемар наче висмоктував по краплинці всю цю нечисть, що заполонила її. Вбирав в себе ядучі випари ненависті, злості, зневіри й переляку. Взамін наповнював свідомість жінки умиротворенням та впевненістю.

Тривав цей процес довго і напевне промайнула не одна година поки вдача нарешті посміхнулася директорові арт-клубу. Вуста рудоволосої відьми здригнулися й затріпотіли наче крила метелика. Спершу ледь помітно, та згодом все ж, це тремтіння передалося всьому тілу бухгалтерки, стаючи все сильнішим й сильнішими. Ірена вперше за час їхньої зустрічі глянула йому просто у вічі і Вольдемар миттєво послав гіпнотичний імпульс, беручи її свідомість під свій абсолютний контроль.

Перший етап навернення був успішно пройдений, і треба було братися за наступний. Вампір підхопив відьму на руки і поніс до своєї спальні. Там, обережно поклав її на величезне ложе, задраповане багряним шовком і темно-зеленим бархатом, та почав повільно роздягати. Жінка дещо затуманеним поглядом спостерігала як він вправно стягує з неї джинси, потім – блакитну блузу, білосніжний ліфчик і ажурні трусики. Навіть не моргнула оком коли Вальдемар вмостився коло неї. Тільки ледь чутно зітхнула коли він поклав свою руку на її пругкий живіт й все розпочалося…