Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

Міський відділок поліції м.Львова

Анна ступила через поріг свого кабінету і одразу помітила знайому картину. Артур, її напарник, зовсім не поспішаючи, спав на столі, накрившись купою паперів. Лише легке хропіння порушувало тишу.

Анна нахилилася, мовчки оглядаючи його. Потім без попередження вдарила кулаком по столу. Артур миттєво підскочив, ніби його вдарили струмом. Очі розплющені, він кілька секунд не розумів, де і що.

— О, Анно, ти вже тут? — сказав він, все ще в розгубленості, намагаючись прийти до тями. — Що цього разу?

Анна, не зменшуючи тону, випустила ще один снаряд:

— Ти що, знову на нічному чергуванні  вирішив перевіряти місцеві клуби?

Артур на мить задумався, а потім відповів, не без гумору:

— Та ні, я це… вирішив відпочити, сходив до клубу. Але там так затримався, що додому було аж далеко їхати. Таксист не хотів везти до відділку — довелося йому трійний тариф запропонувати. Мабуть, подумав, що я здурів, і почав їздити по всіх поліцейських, щоб повеселити.

Анна гірко посміхнулася і ледь не відчула, як зуби вивертаються від його сарказму:

— Та ти дурбець.

Вона не витримала і кинула суворий погляд:

— У нас нова справа?

Артур знову зібрався з думками

—Сьогодні зранку знайшли молоду дівчину. Вбили жорстоко, але вбивця не залишив жодних слідів. Я чекаю на результати розтину та висновки криміналіста. Того, хто її знайшов, забрала швидка. Сказав, що від побаченого йому стало зле. Ось і твоє завдання — поїдь до лікарні, з'ясуй, чи йому стало краще, а якщо так — допитай.

— О, ти що? — здивувався він, скидаючи з себе залишки сну. — Сьогодні ж неділя, милостива ти наша!

Анна викотила очі:

— Це для звичайних людей вихідний, а для нас — робота! Ти ж не думаєш, що злочинцівідпочивають у вихідні?

Артур на хвилину замовк, потім знизав плечима:

— Ну гаразд. Лише б до обіду все це закінчити. 

Анна кивнула і, не відповідаючи більше, прямувала до дверей:

— Тримай тут все під контролем, я скоро вернуся.

Артур лише знизав плечима, продовжуючи виглядати як безтурботний, втомлений лідер відділку.

Артур відштовхнув від себе папки з розслідуванням, намагаючись не думати про ті розмови з Анною, що відбулися в кабінеті. Він вмостився в авто, мимоволі посміхаючись. Залишатися серйозним — не його стиль. 

Крізь вікно він спостерігав, як мимоволі стихає дощ, що став меншим, наче намагаючись відступити на знак покори. Дивно, але це було якось заспокійливо.

По дорозі до лікарні він думав про свідка. Бідолаха явно злякався, коли побачив, що сталося. Точно, таке враження, що і сам Артур не міг би залишитися байдужим до цієї картини, хоча й був би здатний придушити в собі будь-які емоції, як він робив це завжди.

Проте, сьогодні буде важливо бути готовим до будь-якого повороту — не можна упускати жодної деталі.

Артур увійшов до палати свідка, де чоловік сидів на ліжку, мружачись від світла. Він виглядав розгублено, але відразу ж звернув увагу на нового гостя.

— Здравствуйте, — тихо сказав він.

— Доброго дня, — відповів Артур. — Я Артур, поліцейський. Хочу розпитати про те, що ви бачили.

Свідок знову подивився на нього, намагаючись згадати деталі.

— Ну, я ж просто вигулював собаку зранку, — почав він. — І раптом… — він замовк на мить, — побачив труп. Там, біля тієї колії Я навіть спочатку не повірив своїм очам, а потім… ну, ви ж розумієте.

Артур кивнув. Здається, він почав розуміти, чому свідок виглядав так, ніби пережив не лише шок від побаченого.

— Але це не все, — свідок трохи знітився. — Я ж ще минулої ночі… не спав через грозу. І от, через вікно, побачив когось, хто гуляв по вулиці. Дивно так. У таку погоду… І це не було схоже на звичайного перехожого. Я навіть на мить подумав, що мені просто почулося.

Артур спостерігав за свідком, слухаючи кожне слово.

— І більше нічого? — уточнив він.

— Ні, більше нічого, — відповів свідок, похитавши головою.

Артур подумав на секунду.

— Якщо згадаєте ще хоч що-небудь, будь ласка, дзвоніть, дав йому свою візитку.

Свідок кивнув. Артур вийшов із палати, і його думки поверталися до того, що він почув: загадкова постать, яка гуляє в грозу, і труп, який знайшов свідок зранку. Все це, без сумніву, вказувало на якусь невидиму нитку, яка сполучала ці події.

 

 

 

Анна постукала у двері.

— Заходьте, — пролунало з кабінету.

Вона увійшла. За столом сидів міцної статури чоловік із сивим волоссям і суворим поглядом. Полковник Віктор Михайлович. Його обличчя було серйозним, але в очах читалася втома.

— Сідай, — вказав він на стілець навпроти.

Анна мовчки сіла, відчуваючи, що розмова буде важливою.

— Я викликав тебе не просто так, — почав він, відкривши шухляду стола. — Знаю про ранкове вбивство. І хочу тобі дещо показати.

Перед нею лягла стара архівна папка.

— Відкрий.

Анна розгорнула папку і почала читати. Вже на першій сторінці її обличчя змінилося. Чим далі вона гортала документи, тим більше нахмурювалася.

— Це ж… — вона підняла погляд. — Ви хочете сказати, що аналогічний злочин вже був?

Полковник кивнув.

— Півтора року тому. Молода дівчина. Розірване обличчя. Жодних слідів, жодних свідків.

Він важко зітхнув і сперся ліктями на стіл.

— Тоді я особисто отримав догану. Було багато галасу, містяни були налякані… І ось, знову.

Віктор Михайлович потер перенісся, наче відганяв головний біль.

— Уже телефонували з управління. Справу взяли під контроль. І я доручаю її тобі.

Анна відчула, як всередині щось стислося.

— Але ж… у мене недостатньо досвіду, є колеги більш підготовлені…

— Це наказ, — перебив її полковник, дивлячись просто в очі.

На мить запанувала тиша.

— Вам зрозуміло?

Анна стиснула щелепи і кивнула.

— Так.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍