Taras Havrysh - Слідами дощу, Taras Havrysh

м. Львів, міський парк, неділя.

Сонце ліниво простягало свої теплі промені крізь густе гілля дерев, пробігаючи золотими відблисками по поверхні лавки, де сиділа Анна. У повітрі відчувався аромат свіжозвареної кави, перемішаний із солодкуватим запахом квітучого жасмину. Вона перегортала сторінки книги Агати Крісті, занурюючись у чергову загадку, а інша рука зігрівала чашку лате.

Це була її традиція – раз на тиждень ховатися від усього світу, забувши про злочини, допити та нескінченні рапорти. В цей момент Анна була просто жінкою, яка насолоджується книгою і кавою.

Раптом її телефон гучно завібрував на лавці, розрізаючи спокій. Вона зітхнула, поглянувши на екран. Черговий міського відділу. Значить, відпочинок закінчено.

— Анно, вітаю. Це черговий. Від начальника надійшло розпорядження – вам потрібно терміново прибути на місце злочину.

Вона перевернула сторінку книги, навіть не глянувши в неї, і підняла чашку до губ.

— Добре, що трапилось?

— Деталі на місці. Старий вагонний завод.

Анна кивнула, хоча черговий цього не бачив. Вона ще раз зітхнула, востаннє зробила ковток лате і закрила книгу. Сонячний день зіпсовано.

— Виїжджаю.

 

Анна прибула на місце злочину за лічені хвилини. Навколо панувала важка, гнітюча тиша, порушувана лише приглушеним шумом дощу, що крапав із залізничних балок. Закинутий вагонний завод виглядав, як привид минулої епохи: іржаві колії, розбиті вікна, бур’яни, що пробивалися крізь бетон. Повітря пахло мокрим металом і сирістю, від чого мороз пробігав шкірою.

Слідчо-оперативна група вже працювала. Анна вийшла з машини і підійшла ближче.

— Що в нас? — кинула вона коротко.

Один із оперативників лише махнув рукою:

— Це треба бачити.

Анна пройшла вперед і завмерла. Тіло дівчини лежало просто на мокрій землі, розкинувшись у дивному положенні. Світлий спортивний костюм увібрав у себе дощ і кров, а білі кросівки тепер нагадували ганчір’я, заляпане багнюкою. Найстрашніше було обличчя. Або те, що від нього залишилося. Його ніби роздерли, перетворивши на криваву кашу.

Поряд валялися мобільний телефон і навушники. Один із них все ще блимав слабким синім світлом.

До Анни підійшов судмедексперт. Він насупився і прокашлявся, ніби не знав, з чого почати.

— Давно я такого не бачив, — промовив він нарешті.

Анна вдивлялася в тіло, а потім перевела на нього погляд.

— Щось для мене є?

Експерт присів біля трупа і коротко кивнув.

— Попередньо — смерть настала між 8 та 10 вечора. Гострий предмет, удар у шию. Але обличчя… — Він ковтнув слину. Очевидно, вбивця хотів приховати особу жертви. Можливо, використав щось на кшталт залізного гребеня або саморобного леза.

Анна стиснула щелепи.

— Знаряддя на місці?

— Ні. Як і слідів. Ймовірно, пішов по рейках. Дощ змів усе, що можна було використати.

Анна обвела поглядом місцевість. Той, хто це зробив, знав, що робить. Не залишив нічого випадкового.

До них підійшов місцевий поліцейський громади. Він виглядав стомленим і знервованим.

— Свідки?

— Поки нічого. До найближчих будинків метрів сімсот. Вранці чоловік вигулював собаку, натрапив на тіло. Він у шоці, його забрала швидка.

Анна зітхнула. Це було тільки початком. Вона відчувала: їм доведеться зазирнути в темряву, щоб знайти відповідь. І ця темрява вже чекала на них.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍