Хелена Хайд - Проклятий ректор і я, або Караоке в крижаній академії, Хелена Хайд

Розділ 2. Клуб мазунок ректора

Першим, що я почула, було завивання хуртовини за вікном. І визирнувши в нього, я застигла, побачивши засніжені вершини скелястих гір, над якими проносилася темрява сніжинок, що несли вітром!

Матінко, бути такого не може! Невже все це не розіграш викрадачів із надмірно бурхливою фантазією до рольових ігор, і я справді перенеслася до Антарктиди? Який жах… А що, не жах? Як у таке взагалі повірити можна? Маячня ж чистої води!

— Гей! Чого баньки вилупила? — різко почула я пронизливий голос, і, обернувшись, побачила високу жінку з пишними формами, одягнену в теплу на вигляд темно-синю мантію. Її блискуче чорне волосся було зібране на потилиці в пучок, а красиві темні очі виглядали з-за тонкого скла окулярів у красивій чорній роговій оправі.

— Вибачте! — схаменулась я. Тут не було так холодно, але я все одно відчула мурашки по шкірі. — Мене… мене до вас відправили, сказали вчитися, і…

— Та я знаю! — нервово перебила жінка. — Тому й прийшла тебе зустрічати, запізніла студенточко. Я Мама Кайя, доглядачка гуртожитку.

— Ой, яке ім'я цікаве. А можна вас просто Ма звати?

— Ніт, — суворо перебила жінка, насупивши чорні брови. — Моє ім’я вказує на те, що мої славетні предки, які прибули до Антарктики, були з народу інків.

— Вибачте.

— Іди за мною, — скомандувала Мама Кайя.

Йой, хоч би це ім'я запам'ятати і випадково неправильно не вимовити! Бо ж якщо випадково обмовлюся та назву її «Маракуєю», моє тіло, боюся, можуть потім навіть не знайти.

Слухняно кивнувши, я пішла за доглядачкою вниз кам'яними сходами.

— Слухай уважно, не люблю повторювати, — продовжувала вона. — Про те, що жодного зв'язку із зовнішнім світом не буде, ти, напевно, вже знаєш. Зараз ми спустимося на склад і я видам тобі все необхідне — одяг твого розміру, доглядову косметику, канцтовари і так далі. А головне — планшет у твердому захисному чохлі, з портативною блютус-клавіатурою для більшої зручності. Він буде твоїм головним інструментом для навчання. Будеш у ньому вести конспекти, прописувати і відправляти на пошту викладачам файли з домашнім завданням, там же завантажено всі підручники, які тобі знадобляться за ці п'ять років. Полюс на сервері є основна внутрішньомережева бібліотека, якщо знадобиться додатковий матеріал.

— Стривайте, а як же підручники, зошити, бібліотека? — вдавилась я. — Невже в Академії магії цього не буде?

— Благаю тебе, дитинко! — реготнула Мама Кайя. — Ми — найпрестижніший навчальний заклад України! В наших випускниках зацікавлені вищі державні інстанції та багатомільярдні корпорації. Вже на планшети там для нас розщедрилися, щоб наші студенти не морочили собі голову з макулатурою, яку сюди ще довези із заселених континентів, і вчилися максимально ефективно. Звичайно, у нас тут є стародавня бібліотека, ось тільки нею вже кілька десятиліть ніхто не користується, тому що всі необхідні для навчання матеріали відцифровані та завантажені на сервер локальної мережі. Але зваж, якщо зіпсуєш свій плашент, новий так просто не дадуть. У такому разі на тебе, як мінімум, чекатиме покарання, на якому ти повинна відпрацювати його. А може навіть, залежно від обставин, вартість нового планшета припишуть до твого боргу за навчання, який тобі доведеться відпрацювати за направленням після завершення навчання. Все зрозуміла?

— Так.

— От і добре, — кивнула жінка, великим мідним ключем відчиняючи важкі двері.

— Скажіть, — наважилася спитати я. — А чому, якщо держава нас так добре спонсорує, замок не кодовий?

— Тому що код можуть дізнатися студенти і почати тягати речі зі складу, — пояснила Мама Кайя. — А ключів лише два, і замок зачарований так, що жоден студент не розплутає ці закляття і не пролізе сюди.

— Ясно.

Коли доглядач дістала з різних секцій складу і поставила на стіл потрібні мені речі, я навіть злякалася, побачивши цю гору. Як же я все це до своєї кімнати донесу? Але вже наступної хвилини Мама Кайя свиснула, і з темних куточків вибігло кілька схожих на пінгвінів істот, вкритих чорно-білим пір’ями, та дзьобами замість ротів! Злагоджено і чітко вони розподілили між собою речі і вишикувалися рівним строєм, пішовши за доглядачкою.

— Це пінгвінячі гремліни, вони живуть у замку як наша прислуга та робоча сила, — сказала вона, разом із цими чувачками виходячи зі складу. — Так, тепер з приводу кімнати. Вони одномісні, у кожній є ванна кімната і туалет. Тільки у мене погані новини загалом. Ти в нас спізнилася, а цього року першокурсників було трохи більше, ніж зазвичай. І, коротше кажучи, вільних немає.

— Як це, немає? — Здивувалася я. — Де ж мені жити?

— Та не хвилюйся! Коли нас за тебе попередили кілька днів тому, ми подметушилися і дещо організували.

— І що ж?

— Я знайшла дуже непогане помешкання у підземеллі корпусу гуртожитку. Воно навіть просторіше за звичайні кімнати! Гремліни там постаралися, прибралися, ремонт зробили, каналізацію провели, прочистили вентиляцію. Вийшло навіть не гірше за кімнати в гуртожитку. А якщо наступного року знову не буде навали першачків — переселимо тебе в одну з кімнат, що звільняться. Але рік ось перетерпи. І ні, інакше ніяк.

— Ясно, — засмутилася я. Повісивши носа, мовчки йшла за доглядачкою… і трохи запізно зрозуміла, що вона зненацька зупинилася! В останній момент мені вдалося загальмувати, щоб не врізатися в неї, і все одно я по-дурному захиталася, втративши рівновагу! Ще секунда, і це закінчилося б падінням зі сходів... аж раптом чиїсь сильні руки підхопили мене!

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍