Юний - Вірна чи Вільна , Юний

Листопад

Останні теплі дні повільно втікали разом із сухим листям, яке вітер підносив над нашими головами, щоб скинути у пастку окопу. Звідси воно вже не могло вибратися, тож із часом зникало у бруді, затоптане важкими черевиками. 

Я взяла в руку кілька листків та різко викинула назовні. Потім повторила так ще багато разів, доки переді мною не залишилося жодного. Упавши на коліна, я опустила голову й поглянула на свої долоні, які ще де-не-де були червоними від крові.

- Прокляття! - я вдарила руками об землю і прикусила нижню губу, відчуваючи швидке наближення сліз.

- Віро! Що ти робиш? - до мене підбіг Орест, присів поруч і заглянув у вічі. - Навіщо ти викидаєш листя? Віруня? Ти чуєш мене?

Парубок торкнувся рукою мого підборіддя та підняв його вгору, а я заплющила очі, кинувши тихе: "Там кров... Його кров..."
~
Хлопці метушилися. Командир агресивно розмовляв із кимось по рації, кричав щось про пораненого військового, евакуацію, неодмінну допомогу, лічені години... 

У вухах шуміло, руки безпорадно тремтіли, а стукіт мого серця, здавалося, чули всі навколо. Я усвідомлювала, що поранення отримав він, але всім єством відмовлялася вірити у це. Кожна моя клітина відчувала його біль, кожна кричала про допомогу... Я вперше злякалася так сильно, що не в силах була підвестися. Та мене швидко привів до тями Орест:

- Турнікет!

Як-не-як опанувавши емоції, я почала надавати допомогу пораненому. Орест накладав турнікет на праву ногу, вище коліна, а я на ліву, трохи нижче. Медик давав короткі вказівки, які я мовчки виконувала, та інколи кидав на мене довгий погляд. 

- Ти бліда, наче стіна. Краще відпочинь деінде, бо зараз знепритомнієш, - чорні очі Ореста торкалися кожного міліметра мого обличчя.

- Ні! - замість короткої відповіді з моїх уст зірвався крик.

- Віро? - Орест підняв одну брову та скоса поглянув на мене.

Я ж не наважилася підвести голову, тільки тримала свої холодні пальці на накладеному турнікеті. Із божевільного клубка моїх думок виринало одне-єдине слово: "Ампутація".

До нас підійшов командир і, запаливши сигарету, тихо заговорив:

- Через годину приїдуть.

Пауза. Командир востаннє видихнув дим, кинув недопалок і продовжив хриплим голосом:

- Хлопці збирають "Саню": потрібно відправити додому тіло... або те, що від нього залишилося. Боді пощастило більше. Міна розірвалася дальше, але ноги... 

Тільки тепер я наважилася поглянути на обличчя Богдана. Воно було бліде, подекуди вкрите брудом, свіжими ранами й зовсім не парубоцьке. Зник усміхнений юнак із грайливими ямочками на щоках, натомість з'явився втомлений чоловік, на чолі якого виднілися зморшки.

Поки Орест продовжував оглядати Бодю та про щось радитися з командиром, я витирала кров із його обличчя. Хотілося плакати, кричати, битися об землю... 

"Боже, чому? Ну чому?!"

Я покусала губи до крові, щоб хоч якось впоратися з болем, який руйнував усе всередині. Через деякий час Богдан прийшов до тями. Він розплющив затуманені очі та, здавалося, не усвідомлював нічого.

- Віро...

- Я тут, я поруч, Бодь.

- Не залишай...

Я взяла його за руку та приклала її до своїх губ, поки Орест давав хлопцю води. 

- Ноги... Не відчуваю... - він спробував підвестися, але я не дозволила це зробити. Та і сам військовий скривився від болю.

- Бодь, побережи сили, будь ласка...

Він заглянув у мої очі й тихо промовив:

- Їх немає, так?

Я ледь кивнула. Горло болісно нило, зв'язане клубком сліз. Я підбирала слова, шукала їх у всіх потаємних кутках, але не змогла вимовити жодного.

Богдан рукою закрив своє обличчя, немовби хотів заховатися від цієї жорстокої реальності. Тоді затримав великий та вказівний палець на переніссі й розплющив очі. Він дивився вгору, де хмарне небо ледь стримувало свої сльози, а я не могла відвести погляд від хлопця. 

- Я злякалася... Дуже-дуже...

Хотілося сказати ще щось, щоб змотивувати, надихнути, підтримати, щоб він зрозумів, наскільки важливий для мого серця. Та тільки сльози полинули швидше, ніж слова. Богдан знову поглянув на мене:

- Я теж. Думав, що не побачу тебе більше...

За моєю спиною пролунав голос командира. Він давав вказівки хлопцям, які прибули для евакуації пораненого. Богдан швидко заговорив:

- Віро, поцілуй мене...

Я завмерла, розгублено дивилася на парубка, шукаючи на його обличчі підказку:

- Це жарт, Бодь?

- Ні, я серйозно...

Він торкнувся рукою моєї щоки та ніжно погладив. Я притислася до його пальців, притримуючи їх своїми, а тоді нахилилася до губ і залишила на них короткий поцілунок. Очі хлопця неначе загорілися. Тепер він поцілував мене. Повільно, ніжно, невинно...

- Ти подарувала мені бажання жити, - ледь посміхнувся Богдан. - Дякую тобі...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍