Олексі Чупанськой - Осіннє заціпеніння, Олексі Чупанськой

— Не можна, — тяжко зітхає хлопчик з блідим обличчям. — Не маєм такого права.

Ми не можемо так просто взяти і кинути кота, — твердо каже кульгавий хлопчик. — Ти ж в курсі про все оце, що «ми відповідаємо за тих, кого приручили», і якщо ми «колись зречемося цієї клятви, то не знати нам спокою, допоки...» і так далі...

— Та знаю, краще тебе знаю — не дурна! — бурчить дівчинка з тріснутою губою. — А ще я знаю, що не треба було тоді по тій відьмі шаріками кидатися. Я ж казала, що вона нам так просто того не пробачить, що буде від неї отвєточка, і кіт — це ще цвіточки...

— Підожди, — зло шкіриться хлопчик з блідим обличчям, — і до неї доберемся. Всьому свій час і своє врємя. А зараз, раз прийшли, так треба вже робить, нічого тут антімонії розводить. — Він тяжко зітхає, немов перед стрибком з висоти у воду, і ступає на червону доріжку. Решта мовчки йдуть за ним.

* * *

«...і очі твої не бачать, а вуха твої не чують, і ноги твої не ходять, а руки твої не хапають, і очі твої не бачать, а вуха твої не чують...» — монотонно бубнить дівчинка з тріснутою губою, повільно розхитуючись з боку на бік перед старим вахтером, що завмер за столом і втупився осклілими очима кудись у морок вестибюля.

— Фух, — дівчинка з тріснутою губою нарешті припиняє бурмотіти і клацає пальцями перед самісіньким носом непорушного вахтера. Той ніяк не реагує і продовжує невидюще витріщатися кудись у темний куток за спинами дітей. — Чуть сама не закостеніла, — пересмикує плечима дівчинка з тріснутою губою і нервовим жестом поправляє шапку.

Вони обережно скрадаються темним коридором, який ледве освітлюється блідим синюватим світлом, що сочиться з вулиці. Кульгавий хлопчик намагається краще роздивитися нечіткі плями зображень на плакатах, розвішаних на стінах, а тоді здивовано шепоче, що тут у них скрізь якісь чорти понамальовувані — навіщо таке на стіни чіпляти?

— Я чула, — так само пошепки каже дівчинка, роззираючись коридором, — що вони завжди в кінці жовтня малюють демонів і чортів, а потім розвішують їх на стінах, щоб нібито відлякувати мертвих. І при чому малює все управління, даже бухгалтерія малює — вмієш не вмієш, а бери і малюй, інакше прогресивку зріжуть і під Новий рік замість тринадцятої получиш кісіль в авосьці.

— Прямо як у нас, на уроці малювання, — хитає головою хлопчик з блідим обличчям, роздивляючись плакати. — Художники, бліна!

— Ти ще Циркуля згадай, — нервово пересмикує плечима дівчинка з тріснутою губою. — Наче нам тут і так ужасів мало.

— Да, не подумав, — погоджується хлопчик із блідим обличчям. — Циркуля на ніч краще не згадувать.

— Так і що, помагають їм ці плакати? — цікавиться кульгавий хлопчик, незграбно піднімаючись сходами і намагаючись не відставати від інших.

— Не думаю, що... — починає казати дівчинка з тріснутою губою і враз якось дивно затинається.

У світлі вуличного ліхтаря, яке сочиться крізь заґратоване вікно в кінці коридору, діти помічають їх — сірі тіні, що прийшли на прийом до начальника жеку вимагати своє законне тепло, яким їх обділили, попри всі можливі обіцянки відповідних органів та інстанцій, і скаржитися на постійні ремонти теплотрас, що чомусь пролягають через місця їхнього спочинку і які з настанням осінніх холодів постійно розкопують, та так і лишають — у кращому випадку до Нового року, а інколи й до весни.

Деякі з них сидять рядочком на розхитаних стільцях, розставлених під блідо-блакитними стінами коридору, що у тьмяному світлі вуличного ліхтаря здаються брудно-жовтавими. Інші — непорушно скупчилися попід дверима начальника жеку. І всі вони чекають, коли настане ранок сьомого листопада — єдиного дня у році, коли їм дозволено прийти до жеку зі своїми скаргами, вимогами і пропозиціями, і, судячи з їхніх сірих пошерхлих губ та чорних провалів очей, їхніх висхлих, неприродно чіпких і жилавих рук та їхніх напівзотлілих мішкуватих пальт і плащів, цього разу вони сповнені рішучості стояти тут до кінця і нарешті домогтися свого, бо перед живими ще можна з року в рік не виконувати взятих зобов’язань, а от з мертвими цей номер не пройде — бо їм уже давно нічого втрачати, бо з кожним осіннім днем і, особливо, з кожною осінньою ніччю там, звідки вони прийшли, стає все вологіше і холодніше, і зяють каламуттю багнюки розкопані й полишені наодинці із низьким осіннім небом теплотраси, і немає для мертвих обіцяного жеком тепла, і не можуть вони зігрітися, а отже, прийшли сюди взяти своє законне тепло у працівників жеку, а надто — у їхнього начальника, і вже з ночі на сьоме листопада вони приходять сюди з усіх міських підпорядкованих жеку цвинтарів — і з Дарницького, і з лісового, і з того, що за сміттєспалювальним заводом, і навіть того, що біля Нової церкви, та займають чергу на прийом. І хоча той останній цвинтар взагалі-то підпорядковується якраз Новій церкві, але в тій церкві такі служать, що мертві взагалі не ризикують туди потикатися, а разом зі всіма йдуть шукати правди і тепла сюди, до жеку. І вигляд їхніх скоцюблених, відсирілих в осінній землі і на віки промерзлих під осінніми дощами постатей сповнений терпіння і стриманої гідності, яка з’являється лише після смерті.

«...і очі твої не бачать, а вуха твої не чують...» — знову заводить дівчинка з тріснутою губою, побачивши в коридорі цю сіру чергу, але на мертвих закляття не діє, бо їхні очі і вуха вже давно зотліли, а бачать і чують вони геть іншим чином, і до того ж набагато краще за живих. Дівчинка це вчасно розуміє, а тому, коли десятки сірих облич повертаються в їхній бік і чорні провали очей німо і водночас погрозливо запитують, куди це вони намилися без черги, дівчинка з тріснутою губою лише пересмикує худими плечиками і ніяково пищить, що їм тільки спитати.

Тоді мертвою чергою проноситься заспокійливий шерех: хай вже питають, бо всі у черзі чудово розуміють, що в будь-якому разі їм тут стояти до ранку сьомого листопада, і вони зможуть переступити поріг кабінету, лише коли годинник на фасаді