Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

— Ніхто її не бачив, — відповіла я на німе запитання місіс Лейн, — і не знає, куди вона могла подітися.　

Я вкотре відмахнулася від пропозиції кухарки перекусити, хоч уже й наближався час обіду, натомість втомлено попленталася нагору до маминих покоїв. На якусь мить я застигла в коридорі, не знаючи, що робити далі. Матусині двері завжди були замкнені. Мабуть, аби позбавити місіс Лейн зайвих клопотів (бо окрім подружжя Лейнів у нашому маєтку більше не було прислуги), матуся завжди сама прибирала у своїх кімнатах. Та й узагалі вона рідко дозволяла комусь заходити до її спальні, проте за нинішніх обставин…　

У мене не було іншого вибору.　

Чомусь мені здавалося, що двері будуть замкненими і зараз доведеться обійти весь будинок у пошуках Лейна, аби взяти в нього ключ.　

Проте клямка несподівано піддалася й двері відчинилися.　

За мить я остаточно збагнула, що моє життя змінилося.　

Сторожко роззираючись довкола у маминій ві тальні, я почувалася значно трепетніше, аніж на церковному богослужінні. Звісно, я читала татові книги про логіку, а ще Мальтуса[5] й Дарвіна, тож цілковито розділяла раціональні та наукові погляди своїх батьків. Однак тут, у матусиній кімнаті, в мені раптом прокинулося шалене бажання повірити у щось надприродне. Можливо, в існування душі чи духа.　

Матінка перетворила цю кімнату на святилище творчості. Вікна прикрашали вишукані японські гардини з лотосами, крізь які до вітальні лилося яскраве світло, що вихоплювало із сутіні витончені кленові меблі. їхні ніжки були вирізьблені у вигляді стебел бамбука. Вони були геть не схожими на незграбні лаковані меблі з червоного дерева, які стояли у спільній вітальні. Там вікна запинали важкі портьєри із саржі[6], а зі стін похмуро глипали олійні портрети наших пращурів. Натомість у маминих кімнатах меблі були пофарбовані у білий колір, а на стінах пастельних тонів висіли сотні вишуканих картин. Це були її акварелі: невагомі, із тендітними букетами, кожна завбільшки з аркуш для письма та в тонкій рамці.　

На якусь коротку мить мені здалося, що матуся стоїть поруч і нікуди звідси не виходила.

Якби ж то це було правдою!　

Обережно, наче боячись її потурбувати, я навшпиньках пройшла до іншої кімнати, маминої майстерні. Це була нічим не примітна кімната без фіранок на вікнах — аби впускати всередину якнайбільше світла, з простим дубовим паркетом — щоб легше прибирати підлогу. Окинувши поглядом мольберт, нахилений стіл для малювання, численні полиці з папером та іншим приладдям, я натрапила на дерев’яну скриньку та вмить заціпеніла.　

Куди б не пішла мама, вона не взяла із собою фарби.　

А я ж було подумала...　

Якою ж я була нетямкою! Треба ж було передусім зазирнути сюди! Матуся не пішла в поле, аби знову малювати квіти. Вона зникла. Подалася кудись і чомусь, і тепер я навіть гадки не маю, куди й навіщо. І як же я сподівалася знайти її самостійно? Дурепа я, несусвітня дурепа!　

Я засмучено пошкандибала до наступної кімнати, маминої спальні.　

І вражено заціпеніла — з кількох причин. Найбільше мене здивувало мамине гарне сучасне ліжко з латунними ніжками — постіль на ньому була незастеленою. За все моє коротке життя не можу пригадати жодного випадку, аби мама вранці не перевірила, чи застелила я ліжко та чи прибрала в кімнаті одразу після сніданку. Вона нізащо не залишила б своє ліжко незастеленим, із розкиданими подушками та пуховою ковдрою, що майже сповзла на персидський килим.　

Ба більше, вона не заховала свій одяг до шафи. Мамин коричневий костюм для прогулянок зараз неохайно висів на дзеркалі, що стояло на підлозі.　

У чому ж тоді вона пішла, якщо її улюблений костюм, де спідницю можна підтягнути за мотузки в разі негоди, аби не промочити чи не забруднити поділ, а потім миттєво опустити, щойно на обрії з’явиться чоловік; костюм, який був практичним, сучасним і напрочуд зручним для прогулянок за містом, висів отут?　

Я відкинула оксамитові портьєри, аби впустити до кімнати трохи світла, і відчинила навстіж двері маминої шафи для одягу. В очах аж зарябіло від неймовірного розмаїття нарядів із усіх можливих тканин: шерсті, гарусу[7], мусліну[8], бавовни, дамасту[9], шовку, шифону й оксамиту. Бачте, моя матуся має незалежні погляди та вольову вдачу. Вона є прихильницею суфражисток[10] та обожнює зручне вбрання, зокрема витончєні вільні та легкі сукні, оспівані Рескіном[11]. Утім, попа мусила завше пам’ятати про свій статус удови сквайра та певні зобов’язання. Саме тому, окрім костюмів для прогулянок і зручного одягу на щодень, у маминій шафі також накопичилося чимало строгих суконь для офіційних візитів, вечірнє вбрання з глибоким вирізом, манто для відвідин опери та пишна святкова сукня — та сама темно-фіолетова, яку матуся носила вже багато років, бо їй було байдуже до моди. До того ж вона ніколи нічого не викидала. Залишилося навіть траурне вдовине вбрання, яке мама носила впродовж року після татової смерті. Поруч висів бронзово-зелений костюм, який став єдиним спогадом про її захоплення — полювати на лисиць. В очі мені впав і її сірий костюм для міських прогулянок із пелериною й таким довгим подолом, що він замітав увесь порох на вулиці. Хутряні мантії, картаті сатинові жакети, спідниці з візерунком «пейслі», незліченна кількість блузок… Мені було складно навіть второпати, якого саме вбрання бракувало серед цього розмаїття бузкового, бордового, сіро-блакитного, лавандового, оливкового, чорного, бурштинового та коричневого.　

Зачинивши дверцята шафи, я ще якусь мить розгублено роззиралася довкола.

У кімнаті панував безлад. Дві половинки маминого корсета й інша спідня білизна лежали на видноті просто на мармуровому умивальнику. Зверху на комоді я помітила дивний предмет, схожий на пухкеньку подушечку. Він був набитий різними завитками та кульками з білого кінського волосу. Я взяла цю незвичайну річ до рук — на диво, вона була дуже пружною на дотик. Мабуть, варто розпитати когось, що це за предмет, тож я вийшла з маминої кімнати у пошуках пояснень.　

Унизу в коридорі я натрапила на Лейна, який саме полірував дерев’яні меблі. Показавши йому свою знахідку, я поцікавилася:　

— Лейне, що це?　

Оскільки дворецькі ніколи не повинні виказувати щирих емоцій, Лейн намагався відповідати спокійно та переконливо. Втім, його голос зрадливо затремтів:　

— Це, гм… Як би це краще пояснити… Підкладка під сукню, міс Еноло.　

Підкладка під сукню?　

Але ж таке навряд чи підкладали б спереду. Отже, ззаду…　

Ой!　

Тобто зараз я стояла посеред коридору в присутності чоловіка й тримала в руках те,