Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

про що жодна жінка ніколи не наважиться сказати вголос, а ховатиме в численних зборках свого вбрання.　

— Перепрошую! — вигукнула я, відчуваючи, як моє обличчя заливається рум’янцем. — Я й гадки не мала, що це таке.　

І справді, я ніколи не одягала суконь із турнюром[12], тому й не бачила, який вигляд мають такі підкладки.　

— Ще раз уклінно прошу мене вибачити. — Досі мені не доводилося почуватися так ніяково, як цієї миті, проте цікавість таки переборола мою сором’язливість. — Лейне, у що була одягнена моя мати, коли вчора зранку вийшла з будинку? — запитала я.　

— Міс, мені складно пригадати.　

— У неї була при собі якась валіза чи пакунок?　

— Точно ні, міс.　

— Можливо, вона тримала ридикюль чи сумочку?　

— Ні, міс.　

Проте його відповідь мене не здивувала, адже матуся рідко носила сумочки.　

— Гадаю, я помітив би, якби вона щось несла, — додав Лейн.　

— Можливо, на ній був костюм із… — Я не могла промовити слово турнюр у присутності чоловіка. — Зі шлейфом? Чи підкладкою?　

Насправді це було геть на неї не схоже.　

Однак Лейна раптом осяяв тьмяний спогад,　

і він нарешті відповів:　

— Не можу точно пригадати, у що господиня була одягнена, міс Еноло, проте на ній точно був короткий жакет.　

Такі жакети зазвичай носили з турнюром.　

— А ще на господині був сірий високий капелюшок.　

О, той капелюшок я чудово пам’ятала: по-військовому лаконічний, а формою скидається на перекинутий догори дриґом квітковий горщик. Чомусь у народі такі капелюхи прозвали «триповерховими будинками з підвалом».　

— А ще у вашої матінки була парасоля для прогулянок.　

Довга чорна парасоля, міцна, наче тростина.　

Хіба не дивина? Моя матінка вийшла з дому в чоловічому капелюсі та з тростиною, проте у найбільш жіночному й кокетливому одязі — у жакеті з турнюром.

РОЗДІЛ ТРЕТІЙ

Перед вечерею я отримала відповідь на свої телеграми до братів:　

ПРИБУВАЄМО ПЕРШИМ ПОЇЗДОМ УРАНЦІ КРАПКА ЧОСЕРЛІ КРАПКА ЗУСТРІНЬ НАС НА СТАНЦІЇ КРАПКА М ТА Ш ГОЛМС

Чосерлі, найближче містечко із залізничною станцією, розташовувалося за шістнадцять кілометрів від Кайнфорду.　

Аби встигнути до ранкового поїзду, я мушу вийти з дому на світанку.　

Того вечора я старанно готувалася до зустрічі. Спочатку прийняла ванну — доволі марудна справа, адже треба витягнути з-під ліжка величезний металевий таз і поставити його перед каміном, натягати на другий поверх достобіса відер води, а потім принести ще й чайники з окропом. Місіс Лейн відмовилася мені допомагати. Вона саме розпалювала камін у моїй спальні (попри те що надворі було літо) та скаржилася тріскам, вуглинкам і вогникам, що жодна людина при здоровому глузді нізащо не купатиметься такого дощового дня. Я хотіла було помити голову, проте не змогла з цим впоратися без допомоги місіс Лейн. Але в неї несподівано виявився ревматизм рук, і тепер вона довірливо промовляла до рушників, які саме підігрівала для мене:　

— Ще й трьох тижнів не минуло від останнього купання, та й погода геть холодна.　

Після купання я зручно вмостилася в ліжку, а місіс Лейн, досі щось невдоволено бурмочучи собі під ніс, поклала мені в ноги пляшки з гарячою водою.　

Вранці я зо сто разів розчесала волосся, аби воно якнайдужче блищало, і зав’язала його білою стрічкою, яка пасувала до моєї сукні. Бачте, дівчата з вищого світу мусили завше носити біле вбрання, мабуть, щоб на ньому виднілася кожнісінька брудна плямка. Я одягнула свою найновішу та найчистішу сукню, гарненькі панталони з білого мережива й традиційні чорні панчохи з такими ж чорними чобітками, ретельно начищеними до блиску Лейном.　

Після цих довгих вранішніх приготувань у мене геть не лишилося часу на снідання. Я схопила з вішака в коридорі теплу шаль (адже ранки були ще доволі холодними) та вивела надвір велосипеда. Слід поквапитися, аби встигнути на станцію вчасно. Дорогою я обмірковувала своє дивне спостереження: коли їдеш на велосипеді, можна думати про все на світі, не переймаючись, що перехожі встигнуть помітити твій вираз обличчя.　

Утім, думки про нещодавні події навряд чи можна назвати приємними. Сповнена сумних роздумів, я промчала Кайнфорд і повернула на дорогу до Чосерлі.　

Цікаво, що ж усе-таки трапилося з моєю матінкою?　

Однак потрібно відкинути неприємні думки, адже зараз переді мною стояло завдання відшукати залізничну станцію і моїх братів.　

Я ніяк не могла збагнути, звідки в мами взялася шалена ідея дати моїм братам імена Майкрофт і Шерлок, адже у зворотному порядку вони звучать як Тфоркйам і Колреш.　

Цікаво, з матусею точно було все гаразд, коли вона обирала ці імена?　

І як їй зараз ведеться? Сподіваюся, з нею все гаразд.　

Стоп. Краще думати про Майкрофта й Шерлока.　

Цікаво, чи впізнаю я їх, коли вони зійдуть із потяга? Востаннє я бачила братів ще в чотирирічному віці, на татовому похороні. Я запам’ятала їх як двох високих чоловіків у циліндрах із чорними стрічками. Вони здавалися напрочуд суворими у своїх чорних пальтах, чорних рукавичках, чорних нарукавних пов’язках і блискучих чорних шкіряних черевиках.　

Мене завжди мучила думка: а що як батько відійшов на той світ через мою появу, як мені повсякчас казали сільські дітлахи? Чи його таки підкосили гарячка та плеврит, як пояснювала мама?　

Не знаю, чи впізнають мене брати після десятирічної розлуки.　

Звісно, я розуміла, чому вони не навідували мене з матінкою, — через приниження, яке наклало на нашу сім’ю моє народження. Мої брати не могли собі дозволити розкоші мати справу з нами. Майкрофт був упливовим та зайнятим посадовцем і будував успішну кар’єру в уряді Лондону, а мій брат Шерлок став відомим детективом. Про нього навіть написано книгу «Етюд у багряних тонах», а зробив це його товариш і колега, доктор Джон Ватсон. Мама придбала один примірник…　

Не смій думати про маму.　

…і ми разом прочитали книжку. Відтоді я просто марила Лондоном — чудовим морським портом, серцем монархії, осередком вищого товариства, хоча доктор Ватсон описував це місто як велику вигрібну яму, в яку постійно засмоктує всіх дармоїдів і нероб імперії. Лондоном, де чоловіки у білих краватках та жінки з діамантовими коштовностями прогулюються до опери, а вулицями їздять екіпажі з безсердечними візниками та загнаними до напівсмерті кіньми.

Принаймні саме так описане це місто в одній із моїх улюблених книг — «Чорний красень»[13]. Лондоном, де вчені читають лекції у Британському музеї, а юрмиська людей штурмують театри, аби вкотре зачаровано споглядати сценічні дійства. Лондоном, де знаменитості проводять спіритичні