Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

про маму, а не про Лондон!) я знаходжу її сама. Я стану для неї героїнею, і вона не зводитиме з мене захопленого та вдячного за її порятунок погляду.　

Та це лише марні мрії.　

Дотепер мені вдалося оглянути тільки чверть маєтку, що там уже казати про поля? Якщо мама й справді хвора, вона відійде на той світ задовго до того, як мені вдасться її відшукати.　

Я розвернулася та побігла назад до будинку.　

Містер і місіс Лейн одразу кинулися до мене. Вони кружляли наді мною, наче горлиці над гніздом. Щойно дворецький стягнув із мене мокрий дощовик і черевики, його дружина поквапила мене до кухні, аби я хоч трохи зігрілася. Попри те що вона не мала права робити мені зауваження, місіс Лейн не змовчала:　

— Хіба ж можна отак нерозважливо годинами блукати під дощем?! — сварливо запитала вона у великої вугільної печі, знімаючи з неї заслінку. — Байдуже, аристократ ти чи простого роду, недуга не пошкодує нікого, — пояснила вона чайнику, ставлячи його на піч. — Смерть не зглянеться ні на становище, ні на обставини, — доводила кухарка коробці з чаєм.　

Я навіть не намагалася втручатися в розмову, адже вона зверталася не до мене. їй не можна було звертатися до мене з такими докорами.　

— Бути самостійною — це чудово, однак не варто шукати на свою голову ангіну, плеврит, пневмонію чи ще гірші лиха. — Цього разу місіс Лейн скаржилася на мене чашкам. Відтак вона обернулася до мене й запитала вже зовсім іншим, миролюбним тоном: — Чи не бажаєте підкріпитися, міс Еноло? Чого б вам не підсунутися ближче до печі?　

— Я ж там підсмажуся, як скибка хліба. І я ще не зголодніла. Скажіть краще, чи не було звістки від мами?　

Однак я знала відповідь на своє запитання ще до того, як кухарка розтулила рота. Звісно, що містер Лейн або його дружина повідомили б мені, якби дізналися щось про матір, проте я не могла не запитати.　

— Жодної, міс, — відказала місіс Лейн, загортаючи руки у фартух, наче немовля.　

Я одразу підвелася зі стільця.　

— Мені потрібно написати кілька листів.　

— Міс Еноло, камін у бібліотеці не горить. Дозвольте мені принести все необхідне сюди.　

Я невимовно зраділа, що не доведеться сидіти в холодному шкіряному кріслі в похмурій кімнаті. Місіс Лейн принесла до теплої кухні папір із нашим родинним гербом, каламар із чорнильною ручкою та декілька промокальниць.　

Умочивши ручку в каламар, я написала кілька слів на кремовому аркуші. Мій лист був адресований місцевому констеблю. Я повідомила про зникнення матері та попросила його допомогти з організацією її пошуків.　

Потім я замислилася: а чи справді потрібно це робити?　

На жаль, так. Далі зволікати не можна.　

Уже розважливіше я написала ще одного листа. Повідомлення, яке зовсім скоро надішлють телеграфом за десятки кілометрів:　

ЛЕДІ ЮДОРІЯ ВЕРНЕТ ГОЛМС УЧОРА ЗНИКЛА КРАПКА ПОТРІБНА ДОПОМОГА КРАПКА ЕНОЛА ГОЛМС

Цей лист призначався Майкрофту Голмсу, який мешкав на вулиці Пел-Мел у Лондоні.　

Таке саме повідомлення мав отримати й Шерлок Голмс із Бейкер-стріт, що теж у Лондоні.　

Мої старші брати.

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

Допивши чай під прискіпливим по глядом місіс Лейн, я переодягнулася в сухі бриджі та заходилася збиратися в село, аби доправити свої листи до адресатів.　

— Але ж надворі досі ллє як із відра… Ви знову промокнете до рубчика. Я скажу Дікові, аби він відвіз листи, куди скажете, — запропонувала місіс Лейн, знову сповиваючи руки у фартух.　

Вона мала на увазі свого сина, який часто виконував у маєтку дрібні доручення під наглядом значно розумнішого за нього пса Реджинальда. Я не наважилася зізнатися місіс Лейн, що не довіряю Дікові цю важливу справу, тож просто відповіла:　

— Я розпитаю людей про матусю, доки буду там. Поїду на велосипеді.　

Варто зауважити, що це була не стара розвалюха із величезними колесами, а сучасний «карликовий» велосипед із пневматичними шинами, цілковито безпечний.　

Невпинно крутячи педалі під мжичкою, я таки вирішила на мить зупинитися біля маленької сторожки. Насправді Ферндел навряд чи був гідний називатися маєтком, адже ми мешкали в невеличкому кам’яному будиночку (хоч і з випнутим фасадом), однак коло нього, як і належить, була гарна під’їзна алея, ворота та, звісно, сторожка.　

— Купере, — звернулася я до сторожа, — чи не відкриєте мені ворота? О, до речі, ви, бува, не пригадуєте, чи відчиняли їх учора для моєї матінки?　

Сторожа моє запитання неабияк здивувало, проте він на знак заперечення лише похитав головою. Воно й не дивно — леді Юдорія Голмс ніколи не виходила за межі маєтку.　

Виїхавши за ворота, я одразу повернула в напрямку селища Кайнфорд.　

Доїхавши до пошти, я надіслала свої телеграми, опісля залишила повідомлення для констебля та поговорила з офіцером. А відтак почалася вервечка різних відвідин: я побувала у священника, продавця зелені, пекаря, кондитера, різника, торговця рибою та ще багатьох мешканців нашого містечка, мимохідь розпитуючи кожного зустрічного про свою матінку. На жаль, ніхто її не бачив. Дружина вікарія здивовано звела брови, побачивши мене, — мабуть, через мої бриджі. Бачте, для катання на велосипеді пристойні дівчата мають відповідно вдягатися — у панталони, прикриті водонепроникною спідницею або ж будь-якою іншою спідницею, що приховує щиколотки. Я знала, що матусі часто докоряли за невміння приховувати вульгарні місця — на кшталт відерця з вугіллям, задньої стінки фортепіано та мене.　

Я зажила слави проблемної дитини.　

Насправді я навіть не сумнівалася у своїй ганебній репутації, хоча «пристойна» дівчина не повинна цікавитися такими речами. Втім, від моєї уваги не вислизнув той факт, що більшість заміжніх жінок чи не щороку зачинялася у своїх оселях, а за кілька місяців у них з’являлося нове немовля (аж до десятка!). І так тривало, допоки жінки не ставали старими чи не відходили на той світ. А моя матінка народила тільки двох моїх братів, значно старших за мене. Можливо, саме тому мою пізню появу раціоналіст-логік і його витончена творча дружина вважали своїм найбільшим соромом.　

Я намотувала кола круг Кайнфорду, розпитуючи відвідувачів таверни, коваля, торговця тютюном і гостей будинку розпусти — місця, куди ніколи не ступала нога жодної «пристойної» дівчини. За моєю спиною люди здивовано перешіптувалися, хитали головами та кидали на мене обурливі погляди.　

Так нічого дізнатися й не вдалося.　

І хоч я усміхалася якомога привітніше та чемно до всіх зверталася, мене всюди переслідували гучне шепотіння, здогадки та плітки, аж доки я не повернулася до Ферндел-Холу