Ненсі Спрінгер - Енола Голмс. Справа про зникнення маркіза, Ненсі Спрінгер

* важкенький том під назвою «Таємні значення квітів, включно з нотатками про віяла, носові хустинки, сургучеві печатки та поштові марки»;　

* тоненький буклет із шифрами.　

Хоч я й не мала особливого хисту до малювання, матінка завжди підтримувала мою цікавість до цієї справи. Вона знала, що мені до вподоби робити нариси та майже ковтати книги одна за одною, проте до шифрів я інтересу не виявляла. попри це, мама власноруч виготовила для мене ось цей маленький буклет, зігнувши та зшивши разом кілька сторінок, які вона прикрасила витонченими акварельними квітами.　

Вочевидь, матусі довелося витратити чимало часу на цей подарунок. Отже, вона й справді про мене турбується, подумки твердила я. Переконувала себе. Кілька разів за вечір.　

Хоч я й гадки не мала, куди могла подітися мама, я все одно сподівалася, що вона повернеться додому або хоча б надішле звісточку ввечері, тож я зі спокійною душею вляглася спати.　

Однак наступного ранку Лейн заперечливо похитав головою у відповідь на моє німе запитання. Ні, господиня й досі не повернулася. Ні, жодних звісток від неї не було.　

Небо надворі запнули сірі хмари, періщив дощ — навіть погода сумувала разом зі мною.　

Після сніданку я пішла нагору до своєї спальні — мого затишного прихистку, де шафа для одягу, умивальник, комод та інші меблі, пофарбовані в білий колір, були прикрашені блакитно-рожевими букетиками по кутках. У народі такі меблі називали сільськими. Їх вважали дешевими та ставили лише в дитячих кімнатах, проте мені ці меблі неймовірно подобалися. Зазвичай.　

Однак не сьогодні.　

Я просто не могла більше терпіти ані хвилини вдома. Не мала сил навіть всидіти на одному місці. Присіла лише для того, аби похапцем взути калоші поверх черевиків. Я вбралася в сорочку та бриджі — зручний одяг, який дістався мені від старших братів, — а зверху накинула дощовик. Зодягнута від маківки до п’ят у все гумове, я потупотіла на перший поверх і прихопила парасольку зі спеціальної підставки в передпокої. Опісля зайшла на кухню та повідомила місіс Лейн:　

— Я піду на прогулянку.　

Справді дивно. Чи не щодня я казала ці самі слова, не знаючи напевне, куди йду та що хочу відшукати. У мене й не було конкретної мети. Я видиралася на дерева, аби хоча б одним оком поглянути, що ховається нагорі, й зазвичай знаходила брунатно-жовтих равликів, жмені горіхів і пташині гнізда. А якщо доводилося натрапити па гніздо сороки, на мене чекала безліч скарбів: застібки від черевиків, відрізи яскравих стрічок, загублені сережки… Я повсякчас удавала, наче хтось загубив якусь коштовну річ, а мені дали завдання її відшукати.　

Однак цього разу щось вдавати мені не довелося.　

Здається, місіс Лейн теж зрозуміла, що сьогодні все інакше. Вона мала б гукнути:　

— Де ваш капелюшок, міс Еноло?　

Я завжди забувала його надягнути. Втім, цього разу вона лише мовчки провела мене поглядом.

Зараз я йшла не просто роздивлятися околиці — я намірилася знайти матінку.　

Дивно, та мені справді здавалося, що я зможу відшукати її самостійно.　

Щойно я вибігла з кухні, то кинулася нишпорити двором, наче бігль на полюванні. Я намагалася знайти бодай мізерний натяк на те, куди могла запропасти мама. З нагоди мого дня народження вчора зранку мені дозволили трохи довше поніжитись у ліжку, тож я не помітила, як матуся вийшла з дому. Я подумала, що вона знову малює рослини та квіти, як і завжди, тому й вирішила спочатку ретельно перевірити територію Фернделу.　

Зазвичай мама не втручалася у догляд за маєтком, і рослинність буяла, як їй заманеться. Отже, мене оточували густі сади, порослі дроком[3] та ожиною галявини, а ще дикі чагарники, оповиті плющем і виноградними лозами. Й увесь цей час сірі небеса безупинно поливали мене дощем.　

Наш старенький колі Реджинальд біг поруч зі мною, аж доки не втомився від холоду й зливи, а відтак вирушив на пошуки сховку. Напрочуд розумне створіння. Мені, промоклій до рубчика, варто було взяти з нього приклад, та я не могла. З кожним кроком моє хвилювання невпинно зростало, а жахливі передчуття підганяли мене, неначе удари батога. Я боялася, що цієї миті моя матуся десь лежить — поранена чи хвора, — і цей страх я не могла вгамувати. Мама була в літах, тож її серце могло відмовити будь-якої миті. А що як вона вже… Ні, навіть уголос таке сказати несила. Є ж інші слова. Відійшла. Догоріла. Відлетіла до раю. Возз’єдналася з моїм батьком.　

Ні. Благаю, тільки не це.　

Комусь може здатися, що ми з матір’ю були не надто близькими, то чому б мені так побиватися за нею? Однак усе було інакше: мене охопив неймовірний жах. Якщо з нею щось трапиться, це буде цілком моя провина. Я завжди почувалася винною, бо мама народила мене в непристойно пізньому віці, й відтоді я назавжди стала тягарем для родини й приводом для суперечок. Я щиро сподівалася все виправити, коли виросту. Мені здавалося, що одного дня я проллю на своє життя яскраве світло та навіки змию цю тінь ганьби.　

І тоді матуся нарешті мене полюбить.　

Тож вона просто мусила жити далі.　

А я мушу її знайти.　

У пошуках я кілька разів перетнула ліс, де сквайри споконвіку полювали на зайців і куріпок. Я залізла мало не на кожну скелю, порослу папороттю, яка й дала назву нашому маєтку[4], побувала в кожному гроті, де зазвичай полюбляла ховатися від усіх, проте цього разу вирішила не затримуватися. Я попрямувала до виходу з парку, де закінчувалися дерева та простягнулися фермерські угіддя.　

Я продовжила свої пошуки у полях, адже матінка часто ходила сюди, щоб малювати квіти. Оскільки Ферндел розташовувався неподалік від міста, місцеві фермери вирощували не овочі, а дзвіночки, братки та лілії, аби потім доправляти свіжі букети до Ковент-Гарден. Тут рядочками вишикувалися витончені троянди, барвисті дівочі очка, полум’яні цинії та маки. І все це призначалося для Лондону. Споглядаючи оте квіткове море, я щоразу уявляла велике місто, де в розкішних маєтках усміхнені служниці неквапно розкладають свіжі букети в кожній кімнаті, де щовечора збираються шляхетні багаті панянки зі святковими зачісками та в розкішних сукнях, від голови до п’ят просочені ароматами анемон і фіалок. Лондон, де…　

Втім, зараз велетенське квіткове поле похнюпилося від дощу, і всі мої мрії про Лондон миттю розтанули, наче туман над полями. Безкрайніми полями, які простягнулися на багато кілометрів звідси.　

Як же мені знайти матусю?　

У моїх мріях (зауважте, мріях