Тетяна Гуркало - Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало

розділ 1

Звикайте до дорослого життя

Друга школа п'ятилисника була не найкращою школою магії в королівстві. Насправді вона була однією з найгірших і не скотилася на саме дно лише тому, що їй щастило з випускниками, які періодично вибивалися в люди. Кажуть, навіть найкращий амулетник сучасності навчався у цій школі. Але брешуть, мабуть. Тому що, коли заходить про нього мова, представники шкільної ради дружно мнуться, дивно посміхаються та посилаються на термінові справи.

Загалом, друга школа п'ятилисника була поганою. Це знали викладачі. Про це здогадувалися учні молодших шкіл і не прагнули до неї. У цьому були впевнені студенти. Про це любили поговорити під пиво та сушену рибу завгоспи жіночого та чоловічого гуртожитків. Ймовірно, про це могли б розповісти голуби, що живуть на горищі, і коти, котрі на них полюють, якби вміли говорити. І лише один голова шкільної ради Міжук Лададатія вже сорок років не бажав це визнавати і поводився так, ніби панує в одній із найкращих шкіл.

Подейкували, що раніше, до того як став головою, він це теж визнавав. Але потім поставив собі за мету вивести школу в кращі, природно, не впорався і трохи збожеволів.

Ну, або у старечий маразм впав. Магістрові Лададатії було вже під сто двадцять років. Це для мага його рівня дуже багато. А рівень його був, м'яко кажучи, середній. І магістерське звання він отримав скоріше за завзятість, ніж за заслуги.

Ні, бувають, звичайно, і слабкі маги, що вміють перевершувати сильних, точно, як той найкращий амулетчик, у якого дару взагалі кіт наплакав. Але у голови школи був явно не цей випадок.

— Діти! — по-старечому протремтів Лададатія з трибуни і про щось задумався. Чи заздалегідь заготовлений текст забув. Чи віддихатися знадобилося.

Діти, а власне третій та четвертий курси старшої школи, на голову не звертали жодної уваги. Вони чудово знали, що нічого хорошого їм не скажуть. І прийшли до Великої Зали зовсім не для того, щоб послухати магістра, а лише тому, що на вході стояв комендант чоловічого гуртожитку і слідкував, хто прийшов, а хто ні. І тих, що не прийшли, потім, напевно, змусять прибирати подвір'я, мити обгаджений голубами пам'ятник засновникам школи або займатися чимось таким же неприємним. Простіше вже трохи постояти під стінами залу для танців, понудьгувати, а потім із чистою совістю розійтися і зайнятися своїми справами.

— Діти! — урочисто повторився Лададатія, у нього навіть голос трохи зміцнів. — Усі ви знаєте, що за тиждень прийде пора літньої практики! Ви вже не безголові мальки! Ви дорослі самостійні люди!

— Зараз нам скажуть, що фінансування знайшли тільки для поїздки молодших, так що ми маємо відправлятися в захоплюючу подорож по навколишніх селах, у пошуках чого-небудь, про що можна буде написати у звіті, — зобразив пророка Ленц Бажія і пошкріб п'ятірнею світлу, вихористу потилицю.

Шелест Таланка та Дамір Куц дружно на нього шикнули, дуже вже їм не хотілося привертати до себе увагу. А то, кого-кого, а їх точно змусять пам'ятник мити, мовляв, досвіду вистачає.

Втім, Ленц майже не помилився. Про фінансування голова шкільної ради нічого не казав. Але великомудрі міркування про інститут вільних магів, їх користь для суспільства і те, що в цій справі теж потрібен досвід, звелися саме до того, що «дорослих і самостійних людей» розіб'ють на невеликі групи по чотири-п'ять осіб і відпустять у самостійне плавання на всю практику. І повинні вони будуть у цьому плаванні нести добре, вічне та світле.

— Тому що у школи й так репутація не дуже, — пробурчав Ленц Бажія.

Ще маги-недоучки могли в цій подорожі заробляти і залишити всі гроші собі.

— Якщо нам хтось заплатить грошима, а не дрином по спині, — сказав Ленц і позіхнув.

— Якийсь ти песиміст, — зауважив Шелест.

А ще студенти мали вести щоденники, відзначатись у портально-поштових відділеннях та дізнавацьних управах, і не влазити у сумнівні пригоди. Тому що школі вони потрібні були живими та здоровими.

— Бо стільки трупів ховати накладно, — сказав Ленц, і магістр Лададатія нарешті відкланявся.

***

Просто так студентів у самостійний пошук пригод не відпустили. Провели кілька лекцій з техніки безпеки. Нагадали про честь та гідність. Повідомили, що коней на всіх не вистачає та змусили тягнути жереб. Як мандруватимуть ті, кому коня не дісталося, ніхто так і не пояснив. Мабуть передбачалося, що вони відсидяться в найближчому ліску, а потім повернуться з покаянною промовою про те, що всю практику просиділи в полоні у розбійників, лікуючи їх ватажка від нетравлення шлунку.

Окрім коней, яких усім не вистачило, студентам дісталися старезні, обшарпані мапи із загадковими позначками. За допомогою мап слід було шукати населені пункти, відділення портальної пошти та дізнавачів. Разом із мапами всучили не менш старі, місцями погризені мишами сумки зі змінною білизною та різними потрібними речами. Серед потрібних речей навіть завалялось п'ять срібників. Зате котелки були новенькі, шкода тільки, що підозріло тонкі. А в тому, що лікувальні зілля не прострочені, завгосп чомусь присягатися відмовився.

— Якщо на нас нападуть немертві, ми маємо шанси отруїтися і не відчути, як нас їдять, — з дивним оптимізмом заявив Ленц.

Його відразу обізвали різними поганими словами і мало не побили. І, мабуть, побили б, якби завгосп не вирішив порадувати студентів тим, що їм видадуть зброю. Справжню, заговорену, придатну для битви з немертвими. Принагідно завгосп став душевно просити не застосовувати цю зброю проти живих.

— Навіть, якщо на нас розбійники нападуть? — спитала одна з присутніх дівчат і скромно пошаркала ніжкою по підлозі.

Завгосп похмуро глянув на це дивне видіння, пробурмотів, що в його час баб у маги не пускали, і милостиво дозволив битися з розбійниками. Щоправда, одразу ж засумнівався, що в дівчини це вийде. І порадив застосовувати магію.

Як не дивно, дівчина навіть сперечатися не стала. Натомість вона знову пошаркала ніжкою і поставила питання, яке всіх хвилювало:

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍