Тетяна Гуркало - Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало

Відповіді він так і не дочекався. Потім наважився, відійшов від стіни і повільно підійшов до дракона. Помилувався витріщеним оком і напіврозкритою пащею. Пнув дракона в голову і, не вірячи самому собі, промовив:

— Подавився. Не дарма боги мені цей череп як зброю підсовували. Ох, не дарма.

Висловившись, Шелест сів поруч із драконом і вирішив подумати.

А натомість чомусь заснув.

***

Прокинувся Шелест увечері, коли світло ледве проникало в печеру.

Дохлий дракон здавався великим каменем. А якийсь дивний голос кликав на допомогу. Десь не на вулиці, а в товщі скелі.

Шелест ледве підвівся на ноги, розтер плечі, незграбно пострибав, чхнув і прислухався. Дивний голос нікуди не подівся. Хлопець ще раз чхнув і пішов у той бік, звідки він чувся. Поплескав долонею по каменю, потім приклав до нього вухо.

— Силою вдар, — прошелестіло у відповідь на цю дію.

— Чим? — здивувався Шелест.

— Силою, ти ж маг, — трохи невпевнено промовив голос.

Хлопчик чомусь хихикнув, притулився до каменю спиною і спитав:

— Я чаклун?

— Маг, — поправив голос. — Мабуть, ненавчений. Гаразд, іншого виходу немає. Просто притисни долоні до стіни, я спробую через тебе дотягнутися.

І Шелест чомусь послухався, хоча добре знав, що невідомо кого слухатися не можна. У батьківських казках із такими слухняними завжди траплялися неприємності.

Скеля під долонями почала світитися, спочатку неяскраво, а потім так, що очам стало боляче. І обсипалася дрібною крихтою, котра тут же зникла. А за зниклою стіною виявилася ще одна печера, більша за першу. У ній було розкидано безліч кісток, схоже, козлячих та коров'ячих, хоча, якщо пошукати, напевно знайдуться й людські. Взявся ж звідкись той череп. Ще в печері яскраво світилася чарівна лампа і в її світлі виблискувала купка з чаш, прикрашених камінням, кубків та іншого начиння, перемішаного з монетами та прикрасами.

Але на драконячих скарбах погляд надовго не затримався. Бо крім них в тій печері був ще один дракон, менший за першого, яскравіший і з дуже розумними очима.

— Та що мені так не щастить? — спитав сам себе Шелест, розуміючи, що втекти навряд чи встигне, а до другого черепа не дотягнеться.