Тетяна Гуркало - Стара казка про принцесу, Тетяна Гуркало

А потім, усвідомивши, посварившись, виплакавшись і помирившись, вони вирішили йти в село, розташоване ближче до гір, де жив далекий родич світловолосого Ждана. Мамка, звичайно, того родича не любила і казала, що він молиться злому богу, але як туди дійти хлопчик приблизно знав. Ходив минулої осені в ті краї на полювання з батьком.

Темноволосий Шелест вирішив покластися на долю. Все одно у нього жодних родичів ніде не було. Тож куди йти було однаково. Хоча він не вірив, що вони кудись дійдуть.

Як виявилося, він дуже помилявся. Їм навіть вовки на шляху не зустрілися, не кажучи вже про інші небезпеки.

І дорогу Ждан вірно запам'ятав.

Та й із села їх гнати не стали. Ждана прийняли родичі, а Шелест став допомагати старій вдові по господарству, за дах і їжу.

І все було добре, доки до села не прилетів дракон, який і виявився богом цих людей. Він умикнув корову, що паслася на лузі і полетів собі назад. А дурні люди чомусь вирішили, що божество гнівається, а не просто не змогло наловити гірських козлів і вирішило пошукати менш швидку здобич. А гнівливому божеству тут було прийнято приносити жертви. Ось у цій справі Шелест і став у нагоді. Своїх таки шкода.

***

Підготовка до жертвопринесення хлопчику майже не запам'яталася. Йому все здавалося, що люди зараз схаменуться, перестануть співати і завивати, як божевільні, розв'яжуть його, випряжуть із воза стару кобилу і розійдуться.

Не схаменулися.

У віз забралися троє міцненьких, на вигляд, дідів і повезли Шелеста в жертву. По дорозі вони співали якусь нісенітницю про те, що пройшовши через шлунок дракона, він перетвориться на світлого витязя і захищатиме село від напастей.

На думку Шелеста, вони мали дуже дивні уявлення про витязів.

Та й співали вони мерзенно, що ще більше злило хлопця і так засмученого ситуацією загалом. Висловлювати свою злість і образу йому заважав кляп. Ще й дорога була нерівна, і на кожному підскоку хлопець бився, чим попало і об що трапилось.

Загалом, коли доїхали до дракона, Шелест був готовий вбити і злодійкуватого ящіра, і ненормальних дідів, та й взагалі, першого, хто стане на шляху.

Діди, мабуть, про це його бажання здогадувалися. А може, були прецеденти, як мудро висловлювався батько, але розв'язувати жертву вони не стали навіть завівши її до печери. Посадили під каменем, якраз навпроти вдавленого в землю людського черепа, і дуже швидко для свого віку втекли.

Шелест трохи посварився в кляп. Переконався, що зі зв'язаними руками та ногами встати не зможе, а потім якимось дивом намацав за спиною гострий край каменю. Об який і почав перетирати мотузку.

У батьківських казках з такою хитрою справою навіть юні та ніжні діви справлялися швидко і легко. А Шелесту чи з мотузкою не пощастило, чи з руками, але шкіру з зап'ястя він здер набагато швидше, ніж клята мотузка впала. Потім виявилося, що пальці затекли і зовсім не слухаються. Потім він довго відпльовувався від кляпа і пиляв мотузку на ногах знайденим поряд каменем. А коли з цією справою впорався, зовні щось бухнуло так, що землю струснуло і з печерного склепіння посипалося інше гостре каміння, і, не встиг Шелест зорієнтуватися, як виявилося, що дракон, пообідавши коровою, повернувся додому.

— Та що це таке! — заволав зовсім уже засмучений хлопчик і озирнувся в пошуках зброї.

Не те, щоб він сподівався знайти чарівний меч або думав, що зможе перемогти дракона за допомогою звичайного, але бути з'їденим без жодного опору Шелест точно не хотів.

Зброї у печері ніде не валялося. Камені всі були або дрібні, або занадто великі. А потім ще й череп під ноги підвернувся і виявився слизьким, через що драконоборець-початківець звалився на карачки і приклався лобом об землю.

Загалом, день був напрочуд невдалим.

А дракон виявився меншим, ніж Шелест собі уявляв і цілком проковтнути людину він би точно не зміг, але бути кимось розірваним на частини хлопчика теж не хотів.

Ящір, склавши крила, став заповзати в печеру, з явною хижою цікавістю дивлячись на несподіваного гостя.

Шелест, не відриваючи від нього погляду, плескав долонею по землі, намагаючись намацати хоч щось придатне в якості зброї, а під руку весь час траплявся проклятий череп.

А потім дракон заповз, розпрямив шию і розкрив ікласту пащу.

— Дракони тварюки злісні, а часто вогнедишні, — пробурмотів Шелест, згадавши слова батька і дивлячись як вуха дракона рухаються туди-сюди, нагадуючи ручки ковальського мішка для піддуву.

Під руку знову потрапив череп.

Шелест сказав те слово, за яке мамка била ганчіркою, схопив кістяну голову і, що є сил, запустив у дракона, вирішивши, що бодай позначить оборону. Може, якісь боги це зарахують.

А дракон виявився тварюкою дуже дурною, але дуже швидкою і реагував на предмети, що летять, як той кіт. Але якщо кіт хапав падаючі пиріжки кігтистими лапами, то здоровенний ящір розкрив пащу ще ширше, різко нею ляснув, а потім завмер у задумі.

— Хир! — нарешті сказав він, мабуть, усе обдумавши. — Хир-хир, — повторив і почав шкрябати короткими передніми лапами по морді й по шиї, скільки діставав. — Хир!

З ніздрів дракона пішов чи то дим, чи пар. Ящір звалився пузом на землю і почав битися головою об камінь, під яким добрі селяни посадили Шелеста в жертву.

Хлопчик, бачачи таке диво, відійшов подалі.

— Хир! — продовжував говорити про щось незрозуміле дракон. — Хир!

З каменю посипалися уламки, а потім він, тріснувши, розвалився на шматки.

— Хир! — видав на прощання дракон, конвульсивно сіпнувся і завмер.

Шелест теж завмер під стіною, підозрюючи, що ящір прикидається і виманює. Щоправда, навіщо йому це треба, хлопчик так і не вигадав.

— Хир? — задумливо спитав він сам у себе, коли спина, що спирається на холодний камінь, почала втрачати чутливість, а дракон так і не ворухнувся. — Гей! — покликав про всяк випадок.