Максим Голубєв - Будинок бажань, Максим Голубєв

З кожним новим бажанням Олег усе більше відчував, що будинок ніби грається з ним, вишукуючи моменти для своєї непередбачуваної “виправки”. Щоразу, навіть коли він обережно підбирав слова, результат виявлявся не таким, на який він сподівався.

Після усіх розчарувань і дрібних невдач Олег вирішив спробувати ще раз — востаннє. Він підходив до бажання обережно, як ніколи раніше. Цього разу Олег не бажав нічого особистого, жодних премій чи друзів. Він хотів лише, щоб черговий проект, над яким він уже кілька місяців працював, пройшов без жодних зауважень. У нього було мало часу, і проект повинен був бути зданий клієнту вже за кілька днів. Олегу здавалося, що це просте і конкретне бажання, яке не має підстав для двозначного тлумачення.

Слова він обирав дуже ретельно, повторюючи їх подумки й перевіряючи, щоб усе було чітко і ясно. Він попросив, щоб проект було прийнято без зауважень і щоб він міг спокійно його здати.

Наступного дня відбувся фінальний брифінг із клієнтом. Усі, зокрема і сам клієнт, залишилися задоволені результатом. Олег із полегшенням відчув, як тягар останніх місяців роботи нарешті спадає з його плечей. Проект отримав високу оцінку за швидкість і ефективність, пройшов усі необхідні перевірки, і команда розділила успіх.

Але вже за кілька тижнів Олег почав помічати невеликі відхилення. Спочатку це здавалося звичайними дрібними багами, які легко виправити, але проблема була глибшою. Невелика помилка, прихована десь у коді, почала накопичувати наслідки. Симптоми — періодичні збої та відмови — не вказували на конкретний модуль, і кожне нове тестування показувало, що структура начебто стабільна. Виправляючи окремі збої, команда не могла дістатися до джерела проблеми — помилка залишалася прихованою.

З часом ситуація погіршилася. Клієнти почали повідомляти про невідповідності у функціоналі, які з’являлися без певної закономірності, що ускладнювало діагностику. Олег розумів: щоразу, коли одна проблема вирішувалася, на її місці виникали нові, і репутація його як головного розробника, а також усієї команди, опинилася під загрозою.

Олег відчував, як у ньому зростає тривога. Йому належало взяти на себе відповідальність і знайти рішення, але код, який спочатку здавався досконалим, тепер перетворився на головоломку, що постійно ухиляється від відповіді. Він усвідомлював, що не просто втрачає контроль над проєктом — кожна нова спроба виправити проблему лише підживлювала її зростання.

Олег відчував зневіру і сором, спостерігаючи, як його зусилля обернулися провалом. Він більше не міг пишатися своєю роботою: кожен новий рядок коду вселяв страх і невпевненість, а глибоке розчарування змінило колишню гордість. Щось усередині нього зламалося — він втратив віру в те, що робить, і почав сумніватися у власних професійних здібностях.

Олег розумів, що жодне бажання в цьому будинку не може збуватися безкорисливо. Кожен його порив отримати щось для полегшення чи задоволення врешті-решт обертався проти нього. Будинок наче знаходив задоволення у цьому іронічному переплетенні удачі й провалу, залишаючи Олега щоразу в розбитих надіях.

Повертаючись із роботи, Олег піднявся на сходовий майданчик і побачив кількох вантажників, які саме розвантажували меблі. Вони обережно переносили диван, крісла і коробки з речами, а поряд із ними, склавши руки на грудях, стояла жінка, яка, здавалося, координувала процес. Її вигляд одразу привернув його увагу: висока, з витонченою фігурою, вона була одягнена в облягаючу сукню, яка підкреслювала стрункі стегна і тендітну талію. Довге темне волосся спадало на її плечі, а обличчя з виразними рисами й розкішними вилицями виглядало бездоганно. Легка усмішка торкалася її яскравих губ, і в цьому була якась грайливість, майже виклик.

Олег зупинився на мить, розглядаючи її здалеку. Її погляд ковзнув по ньому, коли він заходив до під’їзду, і їхні очі перетнулися. У цьому випадковому погляді було щось, що змусило його відчути незрозуміле збудження і водночас тривогу. Вона, безперечно, виглядала так, ніби легко могла стати причиною зітхань і заздрощів, привносячи у звичайний буденний день атмосферу спокуси.

"Мабуть, нова сусідка," — подумав Олег, швидко відвівши погляд. Квартира, з якої нещодавно виїхала Валентина, тепер, схоже, отримала нового мешканця, а можливо, й нову історію.

Проходячи повз вантажників і жінку, Олег відчув, як у ньому піднімається знайоме тривожне відчуття: неначе будинок знову підкидає йому випробування, відкриваючи чергову сторінку своєї нескінченної гри зі спокусами й бажаннями. Схоже, кожен новий сусід ніс із собою щось своє, кожна зустріч ставала початком чергового випробування, що поступово витискало з нього сили.

На сходах Олег на мить зупинився, вдивляючись у тьмяні відбитки світла на стінах, у знайомі тіні, які, здавалося, вже чекали на нього. Раптом він відчув пронизливу ясність. 

Цей будинок не міг дати йому спокою, якщо він продовжуватиме йти на поводу у своїх поривів. Будь-яке його прохання, навіть найдрібніше, оберталося новим кругом непередбачуваних наслідків. Олег зрозумів, що мусить прийняти рішення: залишитися і навчитися не бажати нічого, або ж остаточно розірвати цей зв'язок, вийти за межі підступної гри будинку.

Олег повернувся до квартири, зняв куртку і скинув взуття, відчуваючи, як денна втома накочується на нього хвилею. Повечерявши та прийнявши душ, він, нарешті, відчув легкість і спокій, який буває лише перед сном, коли всі турботи залишаються позаду. Було пізно, і завтра знову рано вставати на роботу, тож він уже готувався лягати спати, коли раптово пролунав дзвінок у двері.

Здивований, Олег натягнув халат і попрямував до дверей. Він відчинив і застиг — перед ним стояла нова сусідка. Її витончена фігура була підкреслена коротким шовковим халатиком, що легко облягав її форми, залишаючи плечі оголеними і лише ледь прикриваючи стегна. Довге темне волосся вільно падало, а на обличчі сяяла легка усмішка. Її очі, виразні й трохи грайливі, дивилися на Олега з неприхованим інтересом, і він відчув, як легкий холодок знову пробігає йому по спині.