Максим Голубєв - Будинок бажань, Максим Голубєв

Олег почав залишатися на роботі все частіше й довше. Наради тривали до пізнього вечора, а часто й до ночі. Дійшло до того, що він почав працювати і вдома, навіть у вихідні, щоб не порушувати дедлайнів. Його новий розклад поступово поглинув усе життя, а час, який він раніше проводив зі Сніжаною, зводився до кількох втомлених слів перед сном.

Сніжана спершу намагалася розуміти. Вона підтримувала його, готувала вечері, намагалася створити затишок, щоб Олег почувався комфортніше після важкого дня. Проте, з кожним тижнем, коли він приходив усе пізніше, коли навіть у вихідні проводив години на зум-колах, іноді це відбувалось і вночі, вона почала відчувати себе самотньою у їхній спільній квартирі.

— Олеже, ти ж майже не буваєш вдома, — одного вечора сказала вона, коли він знову повернувся пізно, виснажений і мовчазний.

— Ну що я можу зробити, люба? Це ж важлива робота. Від мене чекають результатів, — відповів він трохи роздратовано, не підіймаючи погляду від телефона.

— Але хіба це важливіше за нас? За те, що ми мріяли жити разом і будувати наше спільне життя? Мені здається, що ти віддаляєшся… — її голос злегка тремтів.

Олегу було важко це чути, і, водночас, він не міг заперечити. Робота захопила його, поглинула з головою, і навіть коли він був удома, думками все одно залишався у вирі робочих завдань. Він намагався переконати Сніжану, що це лише тимчасово, що незабаром усе нормалізується, але й сам не вірив у це. Нові обов’язки вимагали більше часу, більше зусиль, і він відчував, як поступово втрачає контроль над власним життям.

Згодом дні почали зливатися в одноманітну рутину, де робота стала пріоритетом, а особисте життя перетворилося на щось другорядне. Їхні з Сніжаною стосунки почали холоднішати. Вона стала більш мовчазною, частіше стала проводити час з друзями, намагаючись заповнити порожнечу, яку він створив. А одного вечора, після чергової суперечки, вона просто зібрала речі і пішла, не пояснюючи нічого зайвого.

Олег, стоячи посеред порожньої квартири, відчув, як холод обіймає його душу. Він отримав те, про що колись недбало мріяв — підвищення, кар'єрний ріст. Але разом із ним втратив те, що було найціннішим. Тепер йому належала квартира, але вона здавалася пустою, без життя і тепла.

І от одного вечора Олег познайомився із сусідом з другого поверху — чоловіком середнього віку на ім’я Андрій. Він був трохи замкненим, але водночас здавався людиною, яка прагнула виговоритися, ніби його душу обтяжувала якась непідйомна таємниця. За чашкою кави Андрій нарешті поділився з Олегом своєю історією.

— Уявляєш, виграв лотерею, — сказав він з гіркою посмішкою, — таку суму, про яку й мріяти не смів. Купив той квиток на здачу, наче жартома, навіть і не сподівався. І все сталося так швидко — гроші, свобода, нові можливості. Я тоді думав, що це — справжнє щастя.

Андрій зупинився, і Олег помітив, як тремтять його руки, поки він підтримував чашку. Тепер в очах чоловіка відбивалася гіркота й виснаження, мов у людини, що бачила дно своїх найгірших страхів.

— Але гроші, вони, знаєш, не просто так приходять, — продовжив Андрій. — Спочатку здавалося, що життя набуло нових барв: ресторани, друзі, свята. Але потім свята стали все частішими, друзі — все більш галасливими. Я не помітив, як поступово все почало перетворюватися на порожнечу…

Виявилося, що після виграшу Андрій піддався алкоголю, втягнувся у нескінченні застілля, намагаючись підживити те штучне щастя, яке спочатку давали йому гроші. Алкоголь став для нього втечею від нової порожнечі, і згодом перетворився на залежність.

— Моя дружина спершу намагалася мене зупинити, — зізнався він з пригніченим поглядом. — Але потім пішла. Я втратив роботу, здоров'я, а потім і себе. І тепер ці гроші не мають жодної цінності. Ледве з дому виходжу, а якщо й виходжу, то лише по чергову пляшку, — зізнався він, гірко посміхаючись, ніби сам себе караючи за власну слабкість.

Олег слухав його з важким відчуттям. Перед ним сиділа людина, яка отримала все, що бажала, але ціна виявилася непомірно високою.

Іншого разу Олег зустрів біля дверей сусідку, яка мешкала на третьому поверсі, Валентину, молоду й енергійну. Вони випадково зустрілися у під'їзді, і, розговорившись, вона розповіла свою історію. Валентина давно мріяла знайти кохання, і нарешті зустріла чоловіка, з яким відчула справжнє щастя. Але щойно вони стали ближчими, його перевели на роботу за кордон, і вона вирішила поїхати за ним. Переїзд означав, що їй доведеться залишити Київ — місто, де вона виросла, де було все її життя. Розповідаючи це, Валентина виглядала так, ніби намагається приховати біль від втрати рідного дому за посмішкою.

Спантеличений цими збігами, Олег почав уважніше придивлятися до життя сусідів. Спочатку йому здавалося, що це просто випадковість, але з кожною новою розповіддю він відчував, як незриме щось нависає над цим будинком, немов древня, всевидяча сила, що переплітає людські долі.

Але найбільше Олега вразила історія старого сусіда з першого поверху, дідуся Миколи, якого всі в під’їзді знали як мовчазну людину, що майже не виходила з квартири. Одного дня, коли вони випадково перетнулися на сходах, Олег завів з ним розмову. Микола, дивлячись у бік, ніби занурений у власні думки, нарешті поділився своєю долею.

— Мені лікарі казали, що мені недовго залишилося, — прошепотів він. — Діагноз невиліковний ─ лейкемія. Я давно вже змирився, що вже помираю, але якось вголос подумав: "От, якби ж я міг одужати…" — чоловік трохи запнувся, ніби збирався з силами, щоб продовжити. — І уяви собі, одужав. Лікарі дивувалися, казали, що таке рідко буває, диво, як вони казали…

Олег спостерігав за старим, відчуваючи, як його історія тисне на серце. Але дідусь Микола продовжив:

— Але через місяць моя дружина потрапила в аварію. Вона залишилася жива, але тепер прикута до ліжка. Тепер я щодня дивлюся на неї і думаю: невже це я накликав на неї таку біду, коли просив одужання? — його очі затуманилися від сліз, а голос затремтів.