Влада Клімова - Козацька балада

Ось і тепер на господиню чекали гарні сани, усипані пухким сінцем. Залишалось діждатися бентежливого моменту, кинути на сіно теплих кожухів та шаленою трійцею коней летіти народжувати до знахарки.

Марічка терпіти не могла волосних чи губернських лікарів! І тому з радістю довірить це таїнство вправній повитусі Зарі. Так, не дивлячись на нещодавні страшні події, ніч пологів настала вчасно.

– Поки нас не буде: ти головний! А ми за це привеземо тобі братика, – збурено крикнув Марко та обережно поніс дружину до саней.

Його щасливі очі сліпили темну ніч. Грицай лагідно вкрив кохану і завзято свиснув. Слухняна трійця коней зірвалася з місця й помчала за ворота.

Олекса натхненно перехрестив батьків і прошепотів:

– З Богом! Чекатиму на братика чи сестричку та любитиму, як вас усіх.

Повитуха Зара славилася своїм вмінням вдало приймати на світ малюків по всій волості. Може тому, що кожна з майбутніх матусь була для неї важлива, наче перша.

Зара випхала Марка за двері та щільно зачинила їх. Дві навчені справі циганки традиційно приготувалися допомагати їй.

– Тужся, тужся, дорогенька! Лягай зручніше й слухайся. Тоді все буде добре... – всілася Зара поміж ніг породіллі та взялася за звичну роботу.

Марічка чіплялася за міцне руків’я та чимдуж намагалася виштовхувати нове життя на світ Божий, хоча це було геть непросто. Пройшов деякий час, доки вона відчула найстрашніший біль, пронизливо закричала, а потім мов солов’їний спів, повітря наповнив перший крик їх четвертої з Марком дитинки.

Крихітка волала з усіх своїх сил, сповіщаючи що вона почала свою земну дорогу. А Марічка полегшено зітхнула й притихла та побачила, що Зара тримає дівчинку... Та була зовсім мокра й маленька, але жваво борсалася в руках повитухи.

Зара протерла й сповила нову спадкоємицю роду Грицаїв та покликала з-за дверей змученого батька. Марко метнувся ближче й оповив свою чарівну Марічку вдячним щасливим поглядом.

Глянувши на те крихітне прекрасне диво, він миттю забув мрію про сина. Трепетним голосом, зі сльозами на очах, мужній козак прошепотів:

– Дякую тобі, моя рідна! Тепер у нас є Полінка.

Так Грицаї планували назвати новонароджену дівчинку. А я повинна розповісти шановному зібранню, що на світ з’явилася моя рідненька бабуся Поліна.

Розділ 6. Лихо

Не встигли у працелюбній родині Грицаїв відсвяткувати народження Полінки та забути страхіття пожежі, як нове лихо прийшло з сусідського двору.

Мати нареченої Олекси полізла білити около на старій драбині. А хатинка у них була височенька. Вона вибралася майже на останній щабель, втратила рівновагу та з розгону полетіла на землю, вдарившись головою об дрова, складні поруч...

Грицаї наполягали їхати до лікарів, але бідолашна відмовилася. Мабуть відчувала, що помирає, бо попрощалася з донькою та через кілька годин відлетіла у вічність.

Убита горем Христина замкнулася у собі та через жалобу, звісно, перестала ходити на вечорниці. Вона весь час була сумна й заплакана та більше не бажала виходити заміж.

Юний Грицай не ображався і не діставав кохану своїми пустощами. Навпаки намагався опікати й допомагати дівчині. Але тепер вони не нагадували закохану пару.

Марко й Марічка навіть просили Христину перебратися до них та горда дівчина для цього підстав не бачила. Так і сиділа вечорами на самоті з прядкою чи вишиванням.

Щодо синьоокої Полінки, то здавалося це дитя росте щохвилини. Вона була стрімка й весела та пізнавала світ своїми небесними оченятами так настирливо, наче боялася чогось не встигнути.

З того моменту, як дівчинка почала тримати голівку, вона майже не плазувала, а чіплялася за все підряд і весь час прагнула звестися на ніжки.

Їй не було ще й року, а дитина спочатку пішла чи раче побігла, набиваючи синці. Але подряпини й біль геть не зупиняли вперте диво. Маленька дзвінко сміялася сама з себе, підіймалася та знову бігла кудись!

Можливо провидіння чи доля підказували цій крихітній спадкоємиці славних українських козаків, що народилася вона в надзвичайно буремні часи і лихо ось-ось впаде на їх голови.

І лихо таки впало! Спочатку до влади в краї прийшли денікінці й почали обдирали невиправдано великими поборами всіх, від заможних господарів до звичайних сільських трударів. Вони встановили правила внутрішнього розпорядку, обов’язкові, як для губернатора, так і для всього населення волостей чи повітів.

Далі стало ще гірше. Були ліквідовані українські навчальні заклади, закривалися газети й вилучалися книги та офіційною державною мовою визнали російську.

Але найстрашніше прийшло тоді, коли в ході контрнаступу червоної армії денікінські війська були розбиті, а владу захопили найбезжальніші покидьки – більшовики.

Того ранку в дім Грицаїв увірвалася ціла свита. Бездумно обвішані зброєю, наче ялинка іграшками, вони поводилися як дикуни чи тварини, що наїлися дурману.

Особливо один, у довгому шкіряному плащі, з цигаркою в зубах. Його адреналін та тупоголове збудження відчувалося на відстані. А взагалі ці нові «володарі краю» більше нагадували звичайнісіньку банду голодранців, котра вирвалася з божевільні та упивається смаком влади над усім.

Марко якось не звик до подібної поведінки непроханих гостей у власній оселі й намагався підказати манери. Але той високий і галасливий один, не довго думаючи, вдарив Грицая наганом по обличчю.

Козак похитнувся, але не впав, адже був доволі міцним. Марічка скрикнула й оповила Полінку обома руками. Вона з радістю кинулася б на того дурня, щоб загризти його зубами, але до її серця тулилася однорічна донька. Тому підсвідомо жінка притихла та молилася в душі.

– Собирайся! Поедеш с нами, куркуль недорезаный! Давай, колись, где золотишко припрятал! Иначе я твою бабу сначала сам оприходую, а потом своих бойцов по ней распределю...

Почувши такі слова, гордий козак метнувся до гада, але той лише кивнув і двоє здорованів вчепилися в Марка. Вони скрутили його й поволокли надвір.