Влада Клімова - Козацька балада

І ось клуні вже ломляться від зібраних врожаїв та вщент заповнені збіжжям. Цьогорічний урожай неймовірно щедрий! А може це й тому, що за давньою звичкою, як тільки зійде сніг - козак Грицай виїздив у поля та долонею перевіряв ґрунти, щоб не прогадати і вчасно засіяти.

Він пам’ятав настанову батька: «Не чекай, доки сонце підкаже чи люди потягнуться до ланів. Йди до землі та питай у неї поради й дозволу. Ненька сама повелить». І Марко робив: як наказувала йому рідна земля та слухав серце й Бога. Вчасно починав невтомно працювати і лани дарували його натхненній душі свою щиру подяку.

Вже зарядили осінні дощі та хвилюватись нема чого. На лугах звісно залишилися стоги сіна, але вони дбайливо вкриті брезентом і знадобляться для підстилки й добавки до їжі домашнім тваринам, як завжди.

Та ось на кілька днів повернулося, мабуть, останнє в цьому році бабине літо. Дні стояли ясні й теплі. Яскраве листя з кленів і тополь ще кружляло в танці та розвіювало по окрузі неповторні терпкі пахощі.

Минала тиха ніч. У Марка на руці примостилася його ніжна квітка й тихенько сопіла. Аж раптом чоловікові здалося, що надто зарано встає сонце. За вікном спалахнула заграва! І козак зрозумів, що то не природний феномен, а знову біда стукає в його дім.

Марко зірвався з ліжка та схопився за штани й чоботи. Цим жестом він налякав свою чарівну жінку, але ж ясно, що хтось підпалив найвіддаленішу клуню.

– Олексе! Сину, біда! Добро горить!!! – кинув речі на ліжко старшого нащадка Грицай і вискочив на вулицю.

Весь маєток вже вкрив густий сизий дим і кожна наступна мить ставала дорожчою за золото. Марко схопив лопату й почав бити нею об залізний казан посеред двору, таким чином збираючи людей на допомогу.

А вогняний вир вже здіймався до неба. Язики невблаганного полум’я гуляли навколо двох клунь, але найстрашнішим було те, що стайня теж горить...

Грицай був збурений, але не здивований! Ні, не тому, що недбайливий господар або комусь страшенно насолив. Просто за останні десять років це вже третя безпідставна пожежа. І стається вона якраз тоді, коли господарство зібрало врожаї та спокійно чекає на зиму.

А от затятий книголюб Олекса добре пам’ятав попередній підпал. Тоді зачепило дім і згоріла антикварна бібліотека, успадкована від минулих поколінь. Рідкісні книги в обкладинках шитих золотом; дідівська гордість - унікальна Біблія, інкрустована дорогоцінним камінням; а ще Брюсів календар, якому не було ціни...

Бідолашна мама тоді не була вагітною й кидалася до вогню, поруч чоловіків та вщент спалила свою шикарну косу. Тільки сьогодні Марко так гримнув на неї, що Марічка затремтіла й не пішла за ним.

Вона стояла біля шибки на колінах, прикрившись шаллю, та читала молитву. Ну, не можна їй зараз ризикувати ненародженою дитинкою, хоч сині очі переповнені гірких сліз...

Ось кілька робітників вже викотили механічну помпу та почали качати воду з рукавів, інші вправно обкопували землю навколо пожежі.

Виходить, що люди в господарстві Грицаїв готові навіть до такого страхіття? Всіх тут неймовірно дістали тупі заздрощі голодранців, що кивають оком на чуже. Та що з них візьмеш?

– Тату, я до коней! – скрикнув Олекса й, схопивши довгу сокиру, намагався позбивати замки з високих дверей. Але зсередини йшов могутній гуркіт і вони самі, з розгону, впали на гаряче листя.

Це Орлик своїми сильними ногами бив зсередини по дверях доти, поки вони не піддались. Ватажок вивільнив табун з вогняної пастки, хоч його передні ноги були всі в крові. Очі розумної тварини палахкотіли страхом та кінь зробив те, чого не встигли люди й повів племінне стадо якомога далі від смерті.

Здавалося, що скакун теж з роду Грицаїв, бо йому не позичати гордої незламної вдачі. Такої, котру не лякає ні полум’я, ні ниці дикуни, що час від часу сіють подібні жахи. Ось хоробрий коник забрався першим до води й інші помчали за ним, щоб охолонути й схаменутись.

Вівчар Денис прокинувся від галасу й вибіг у білих підштанках та босий. Він рвонув до отари, але туди не дісталися смертоносні іскри. І коли чоловік зрозумів, що його підопічним нічого не загрожує – повернувся до інших рятувати палаючі клуні.

Хоча що вже там рятувати? Сухі дерев'яні стіни, наповнені просушеними злаками, навіть під струменями води миттю перетворилися на пекло й наразі більше нагадували великі купи вугілля та вогняного пилу... Звісно люди ще продовжували зволожувати важкі дубові бруси будівель, а ті вперто стояли й дихали вогнем.

– Що тату, був урожай та зник? – сумно знизав плечима Олекса й ледве не плакав. – Чому люди такі ненависні й дурні? Ми ж нікому ні в чому не відмовляємо.

– Нічого, синку! Бог все бачить і він не дурний. А люди? Вони звичайні... – важко зітхнув Марко й радів, що всі живі, хоча залишились без левової частки урожаю.

Розділ 5. Полінка

Спалені будівлі відновленню не підлягали, а тому на сімейній раді було вирішено навесні будувати нові клуні. Наразі лише поприбирали з двору залишки згарища, щоб хоч якось відірватися від сумної події.

Нові сорти жита й пшениці для посіву прийдеться купувати, а для годування тварин наявних ресурсів повинно вистачити. Звісно не вийде нічогісінько продати та й залишатись без запасів якось незвично, але нічого не вдієш, життя - штука непередбачувана.

А ще Грицаї керувалися думкою, що треба гідно приймати все, що Бог дає людині. Це в жодному разі не означало сліпої покори чи байдужості, навпаки родина вміла бути мудрою й витривалою. Тим більше, що скоро на них чекала неймовірна радість - поява нового життя на землі!

Під керівництвом одного талановитого старого майстра Марко змайстрував дуже гарну дерев’яну колиску. Він так завзято шліфував поверхні, що тепле дерево більше нагадувало дзеркало.

І Марічка своїми золотими рученьками виготовила всю дитячу білизну. Тонке полотно, урізноманітнене вибійкою з українським орнаментом, виглядало просто фантастично.

Звісно у херсонських чи миколаївських крамарів Марко міг накупити чого завгодно. Але створювати затишок для майбутньої кровинки самостійно – набагато миліше.

Всі, хто вибирався до міста, неодмінно купували й приносили для довгоочікуваного козака півника чи сопілку. Так дім Грицаїв поступово перетворювався на музей дитячої іграшки...

Ну, хіба що кухарка Явдоха та її недоброзичливий чоловік дещо випадали з цієї ідеальної картини. Ні, працювала жінка вправно і страви в неї виходили дуже смачні та колоритні. Але жовчна заздрість не давала їй спати вночі.

І дроворуб Гаврило мовчки брав сокиру й прямував до лісочка Грицаїв, щоб заготовляти дрова. Там він почувався добре, а людей чомусь не любив.

З огляду на пожежу, закоханий Олекса відклав сватання до сусідки. Він розумів, що затратне весілля для батьків не на часі. Та й куди поспішати? Через рік йому стукне вісімнадцять і тоді вони з Христинкою започаткують родину, достойну гордих козаків! На тому й постановили.

Надворі випав перший сніг і здається танути зовсім не збирався. Він все сипав і сипав, а тому конюхи отримали вказівку запрягати замість возів сани.

Окрім улюбленої хазяйської брички у Грицаїв було багато гужового транспорту. Навіть чудернацька чотиримісна карета, що залишилася Марку від батьків. Але вони з Марічкою обожнювали рідні простори та з молодих років ганяли верхи, чи на санях взимку.