Ніклас Натт-о-Даг - 1795, Ніклас Натт-о-Даг

Ми радо розкручує­мо колодки, аби лише не слухати того вереску. Але вас, Дюлітце, пан Едман триматиме в темниці до початку нового століття. А двері відчинятиме лише для того, щоб перевірити, чи ви й далі здатні кричати.

ІІІ

Щойно згасає жар, навколо згарища здіймаються ті­ні — і знову ховаються із приходом світанку. Внизу біля обвугленої руїни Горнсберґет перегукуються змучені, закіптюжені пожежники. Ці крики вже не такі відчайдушні, адже найстрашніше позаду — вогонь відступив. Помпи по черзі поливають задимлені поля водою, і з кожною бочкою, що коні тягнуть до шкіряних шлангів, площа пожежі дедалі зменшується. Між людьми, що боряться з вогнем, і останнім язиком полум’я, що відчайдушно сичить, густо клубочиться дим. Тут загинули сотні дітей. Дерева і мла на вершині схилу все ще ховають дві постаті, що закам’яніли над чаном із червоною водою, із якої стирчать голі ноги. Над затуманеним горизонтом сходить сонце.

Еміль Вінґе тримає Карделя під руку, котра здригається від кожного хрипкого подиху, що приносить нові, проте щораз менші муки. Нема більше сліз, аби зволожити попечені щоки. Морок розсіявся, а з ним і впертість; пальт знову став самим собою. Тільки от із понівеченим і вкритим пухирями, кров’ю і сажею обличчям та обгорілим волоссям.

— Жане-Мішелю, ходімо зі мною.

Кардель повертається до Еміля, свіжі кірки на ранах хрумтять і тріскаються. Під набряклими повіками питально дивляться ледь розплющені очі.

— Ось тобі моє плече. Нам не можна зупинятися. Якщо нас спіймають, буде тільки гірше.

Кардель здивовано спирається своєю єдиною рукою на чужу, наче раніше її не помічав. Хитає головою.

— Я ще ніколи не вбивав. Так не вбивав. Коли давали наказ, заряджав зброю, насипав пороху на полицю і цілився так, щоб завдати якомога більшої шкоди. Я перемагав у бійках, давав здачі і платив тією ж монетою, щоби повернути борг з усіма можливими відсотками. Та я ніколи не позбавляв життя у такий спосіб. Тре-Русура нема у чому звинувачувати, тієї миті він був не винен. Я залишуся тут, чекатиму на правосуддя.

Еміль озирається через плече. У перших променях сонця поки ніде не блищать жетони констапелів[8]. Не видно нікого, крім пожежників та селян, що квапляться вберегти свої ділянки від вогню і заразом і собі здобути лаври рятувальників. Та вже скоро охоронці порядку залишать свої перини і прибудуть, аби розслідувати причину нещастя.

— Правосуддя? Боюся, твоє очікування буде довгим і безрезультатним. Ти й сам це добре знаєш. Якщо хочеш правосуддя, треба його домагатися.

Еміль кидає погляд на мерця. Вода червона й каламутна. Лише худі гомілки Тре-Русура вказують на місце загибелі.

— Його смерть не важко доплюсувати до всіх інших смертей, що опиняться на нашій совісті після цієї ночі. Нехай Ерік Тре-Русур і вчинив підпал, та саме ми подали йому сірника, а Тюко Сетон — свічку. Ти лише допоміг Еріку здійснити план. Його смерть була неминучою, і що швидше вона настала, то краще для нього. Ерік Тре-Русур спалив щита Тюко, щоби викрити для нас його слабке місце. Якщо відчуваєш вину, то виконай останню волю Еріка. Інакше все це сталося марно.

— Такої ціни не варта жодна боротьба.

— Утрату можна пом’якшити. Ми мусимо боротися хоч за якусь перемогу.

Еміль тягне Карделя за руку, але той наче закам’янів. Пальт кашляє і шепче:

— Чому ти мені допомагаєш? Переді мною був вибір — ти або вона. Я вибрав її.

— Знаю. І знаю, чому.

— Замість допомоги я зварив її дітей живцем. А разом із ними і сотні інших.

Еміль дивиться вниз на згарище, де бачив дівчину ще годину тому. Її вже там немає.

— Твоєї вини лише половина. Решта — моя. Та я не можу зробити вибір за тебе. Пригадуєш мій перший тверезий день? Ти дав мені свободу вибору, і я зроблю тобі таку саму послугу. Та якщо підеш зі мною, мусиш дати слово. Присягнися, що боротимешся до перемоги.

На якусь мить западає тиша. Еміль Вінґе тамує подих і нарешті чує відповідь пальта:

— Присягаюся. Боротимуся до перемоги…

— За будь-яку ціну.

— Гаразд.

Еміль тягне Карделя за руку.

— А тепер ходімо зі мною.

Скам’яніла фігура рушає з місця, робить непевний крок, тоді ще один. Еміль веде Карделя вгору, тримаючи за лікоть. По той бік пагорба дорога збігає до Міста-між-мостами. Кардель зупиняється на вершині, безсила рука враз твердне і, як дубова колода, перепиняє Емілеві шлях.

— Ти ж розумієш, що ця дорога веде до пекла? Ти справді хочеш пройти її разом із калікою, що вже колись тебе зрадив?

Еміль чи то жартує, чи то бідкається:

— Тобі теж не позаздриш, Жане-Мішелю. Поруч із тобою чоловік, який просить порад у мертвих і не може відрізнити реальність від вигадки. Та хіба є інший вихід? Вважаймо це нашим покаранням. Те, що тримає нас при житті,— не надія, а провина.

— Чи зможемо ми знову стати друзями?

Еміль не вміє брехати. Він мотає головою і сумно відповідає:

— Ні, Жане-Мішелю, друзями нам більше ніколи не бути. І ще одне: залагодь спочатку свої справи з Анною Стіною, і лише після того приходь до мене. Поки цього не станеться, ти не зможеш мені допомогти.

— А ти? Що ти робитимеш?

— Піду до поліції, точніше до Ісака Блума, і зроблю все, що в моїх силах, аби поновити наш мандат. Це буде непросто, зважаючи на те, як ми розпрощалися. А потім шукатиму слід. Тож готуйся до полювання.

Кардель робить перший самостійний крок, стогнучи від кожного руху.

Еміль повертається спиною до руїни, над якою здіймає­ться стовп диму. Тут знищено не лише життя і майно; він і сам уже не той, ким був раніше. Скільки Еміль себе пам’ятає, він завжди плекав у собі гнів. Колись той жеврів самотнім вогником, а зараз розгорівся у справжнє багаття, а Емілеве безсилля лише підливає масла у вогонь. Еміль наче риба в сітці, нічний метелик під скляним ковпаком. Того, що сталося, вже не повернути, однак якісь невидимі ниті притягують його до відповідальності. Раніше він допомагав із власної волі, а тепер лише із примусу. Еміль має зробити все, що може. До того часу Місто-між-мостами залишатиметься його кліткою.

Де гнів, там і страх. Еміль заспокоює себе, та все дарма; мовляв, він же бачив Мінотавра, побував у темному лабіринті, чув передсмертні крики нажаханих дітей.

Що може бути гірше?

Перша частина.

Мисливські пси

Весна й літо 1795

Усе горіло і світилось.

Що сталося? Вогонь загас;

лиш жменька попелу

в руці у кожного лишилась…

Карл-Ґустаф аф Леопольд (1795)

1.

Минає осінь, настає зима, новий рік, а за ним і весна. У Місті-між-мостами дорослих чоловіків лякають байками про привида, що снує нічними вуличками і чинить розправу над деякими грішниками. Свідчення про його зовнішність різняться і сходяться лише в тому, що він високий і потворний, обличчя якесь не людське, лиса потилиця вкрита шрамами та