Уляся Смольська - Бос для двох, Уляся Смольська

Глава 2. ч.1

Тарас усі ці дні не давав мені спокою. Щодня телефон дзвонив, і на екрані висвітлювалося його ім'я. Спочатку я просто ігнорувала ці дзвінки, намагаючись відгородитися від усього, що пов'язане з ним. Але з кожним наступним днем я відчувала, як у мені зростає внутрішнє напруження.

Можливо, я погарячкувала? Можливо, варто було подумати, перш ніж так різко піти? Такі думки поступово почали заповнювати мою голову. Я знала, що він хоче, щоб я повернулася, і відчувала, що, можливо, варто дати йому ще один шанс. Адже втрата роботи залишила мене в скрутному становищі, і Тарас, як би він мене не дратував, був джерелом стабільності.

Нарешті, після кількох днів вагань, я вирішила відповісти на один із його дзвінків. Може, справді є сенс обговорити все і знайти спільну мову.

— Алло, — почала я невпевнено, коли взяла слухавку.

— Інно! Нарешті ти відповіла, — голос Тараса звучав роздратовано, але я відчула в ньому і якусь полегкість. — Я хочу, щоб ти повернулася. Я розумію, що перегнув палку, але це був важкий тиждень, ти знаєш…

— Тарасе, я вже думала про це, — я намагалася говорити спокійно, хоча всередині мене все клекотало. — Але кожен раз, коли я думаю про те, що можу повернутися, я згадую, як ти зі мною розмовляв.

— Ти сама винна! — його тон раптом змінився на агресивний. — Якби ти не підставила мене тоді, все було б інакше! Ти ж знала, що це важливо!

— Знову ти за своє, — я відчула, як в мені спалахує злість. — Я теж не ідеальна, але я заслужила на повагу, Тарасе. І якщо ти не вмієш спілкуватися без образ, то, мабуть, нам не варто більше працювати разом.

— Це ти знову все псуєш! — він вже практично кричав. — Я просто хочу, щоб ти зрозуміла…

— Ні, це ти нічого не розумієш! — обірвала я його і, не дочекавшись відповіді, кинула слухавку.

Все, що я відчувала після цієї розмови, — це гіркота й розчарування. Можливо, я справді зробила правильно, коли вирішила піти. Тепер я знала напевно, що повертатися до нього більше не збираюся.

Я сиділа на своєму ліжку, розглядаючи записану на клаптику паперу адресу фірми, про яку згадала Лєра. Пропозиція працювати прибиральницею в кабінеті керуючого викликала в мені змішані почуття. З одного боку, це була не найпрестижніша робота, і думка про те, щоб займатися таким, змушувала мене відчувати себе приниженою. Але з іншого боку, у мене не було вибору. Краще вже працювати прибиральницею, аніж опинитися на вулиці без грошей чи ще гірше — шукати засоби для існування іншими, більш принизливими способами.

Я зітхнула, переглядаючи всі можливі варіанти. Зрештою, треба було з чогось починати. Можливо, це тимчасове рішення, поки я не знайду щось краще.

Взяла телефон і, набравши номер, який мені дала Лєра, відчула, як всередині все стискається від хвилювання. Дзвінок пролунав кілька разів, і нарешті на іншому кінці слухавки пролунав голос.

— Добрий день, фірма "Гранд Інвест", чим можу допомогти? — почула я привітний жіночий голос.

— Доброго дня, — почала я трохи невпевнено, злегка прочистивши горло. — Мене звати Інна. Мені дали ваш номер... Я хотіла б записатися на співбесіду на посаду прибиральниці.

— А, зрозуміло, — голос на іншому кінці лінії став трохи серйознішим. — Це для вечірньої зміни, так? Прибиральниця в кабінеті керуючого?

— Так, саме так, — підтвердила я, намагаючись не показати своє хвилювання.

— Добре, ви можете прийти на співбесіду завтра о 17:00? — запитала вона. — Адресу знаєте?

— Так, знаю, — я швидко кивнула, хоча вона не могла цього бачити. — Завтра о 17:00, так, це підходить.

— Добре, тоді чекаємо вас завтра. Не забудьте паспорт та інші документи, якщо є. До побачення.

— Дякую, до побачення, — відповіла я й повільно поклала телефон.

Я відчула, як на мене нахлинуло полегшення, але разом із ним і легке занепокоєння. Ще одна перепона на шляху, і я вже йду на співбесіду. Це не було те, про що я мріяла, але це був шанс почати щось нове, навіть якщо цей початок здавався невеликим.

Я стояла перед дзеркалом у ванній кімнаті, дивлячись на своє відображення. Світле волосся до плечей розсипалося по плечах, але сьогодні воно виглядало не так, як зазвичай. Я нервувалася, і це відбивалося в моїх блакитних очах, що здавалися трохи темнішими через тривогу, що накопичувалася в душі.

На сьогоднішній співбесіді я хотіла виглядати якомога більш професійно, навіть якщо робота була далеко не моєю мрією. Я акуратно розчесала волосся, щоб надати йому доглянутого вигляду, а потім взяла в руки маленький флакончик з парфумами — легкий, свіжий аромат завжди допомагав мені почуватися трохи впевненішою.

Наступним кроком був макіяж. Я вирішила не перебільшувати і обмежилася легким тональним кремом, підкреслила вії тушшю, додала трохи рум’ян на щоки, щоб надати обличчю здорового вигляду, і легкий відтінок блиску на губи. У дзеркалі з'явилося моє миле личко, яке тепер виглядало більш зібраним і готовим до будь-яких викликів.

Одягла класичну білу блузку та чорні штани — простий, але елегантний варіант, який, як я сподівалася, справить гарне враження. Взуття обрала без каблука — зручне і практичне, адже зараз мені потрібен був комфорт.

Але, незважаючи на всі ці зусилля, я відчувала, як усередині мене наростає хвилювання. Занадто багато зайвих думок роєм літали в голові: що я скажу? Чи справлюся? Чи правильно я зробила, погодившись на цю співбесіду?

Зібравшись, я взяла сумку й вийшла з квартири, спустилася вниз і попрямувала до свого автомобіля. Після аварії, в яку я потрапила кілька днів тому, машина виглядала гірше нікуди. Понівечений бампер нагадував про той момент кожного разу, коли я дивилася на нього. Мені було боляче навіть думати про те, що коштів на ремонт зараз немає, і навряд чи вони скоро з'являться.

Я важко зітхнула, сідаючи за кермо. Завела машину й виїхала на дорогу, тримаючи в голові адресу, куди мені треба було їхати. Хвилювання нікуди не зникло, але я знала, що треба взяти себе в руки. Це був крок до нового етапу, і я вирішила зробити його, навіть якщо на душі було неспокійно.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍