Костянтин Гончаренко - Мертвий метелик, Костянтин Гончаренко

  Вона, спочатку хитаючись, але з кожним кроком все більш впевнено, пройшла в бібліотеку, де дурепа Несса обожнювала читати романтичні чи хтиві вірши своїм «гостям», коли ті бажали якогось культурного десерту до основної страви. Особливо таке полюбляли купці, всі ці забагатілі на торгівлі кмети, що раніше лиш схиляли голову в присутності Інтікамсі та ввічливо їй посміхалися. Вона не була впевнена, але скоріш за все через її покої пройшла вся торгова еліта герцогства. І не один раз. Адже перемога безрідного чаклуна була і їх перемогою, і лапаючи груди Несси, вони підтверджували для себе те, що часи змінилися. Змінилися навік. 

  Зате жодного чоловіка зі старих аристократичних сімей за цей рік тут не побувало, вона була в цьому певна. Навіть сім’ї, які ворогували з Міссані сторіччями, не принизилися до того, щоб ґвалтувати чужий трофей та користуватися плодами темної магії розуму. Адже вона була однією з них. Колись. Але ніколи більше не буде.

  Баронетка без сил впала в крісло так, наче короткий шлях до бібліотеки виснажив її вщент, витерла кров з підборіддя, зло посміхнулась своїм думкам. Так, прийди вона зараз до будь-якого з баронів чи графів, кинься в ноги тому ж герцогу – вони проігнорують її. Вони зроблять вигляд, що її немає, що це не аристократка, рівна їм за походженням, стогне у них в передпокої. Вони побачать лише божевільну шльондру, через лоно якої пройшла половина герцогства. Про це треба було забути. І вона б забула– якби не її брат.

  Вона вольовим зусиллям вгамувала нервове тремтіння та простягнула руку до листа, якого лорд залишив на столі, і тільки зараз побачила невеликий футляр, що стояв поруч.

  «Спершу лист», - подумала Інтікамсі і, знову змахнувши сльози з очей, втупилася в ієрогліфи. Паранійська лорда була примітивною – що візьмеш з чужоземця, тим не менш, хоча  стиль й був «низьким», без поетичних порівнянь чи оборотів, писав Мін без помилок. Це вона пам’ятала з часів, коли кидала у вогонь його любовні послання, ще не розуміючи, що цим все сильніше затягує зашморг на шиї свого клану.   

  «Твій брат мертвий. Я пропонував йому стерту пам’ять та життя прислужником в мене, але він вибрав обрав смерть. Останнім його бажанням була зустріч з тобою, і як ти пам’ятаєш, ви зустрілися. Після тієї зустрічі він вирішив, що в нього більше немає сестри і розрізав собі вени родинним кинджалом. Тож з Міссані покінчено остаточно.».

  Вона схлипнула і відштовхнула папір, наче той був отруйним, не в силах продовжувати. Звістка була очікуваною, але руйнування останньої надії було занадто болючим, і пройшло ще декілька хвилин, перш ніж Інтікамсі змогла припинити ридати і повернутися до читання.

  «Твоє пробудження тимчасове. Я виграв, я отримав всі призи і можу дозволити собі тебе відпустити, але я не дурний, щоб дати тобі волю надовго. Тож ось мій останній дар – цілий день буття  Інтікамсі, день для плачу та роздумів. А ще те, що лежить у футлярі. Подумай зважливо, як скористатися цим подарунком. Я попередив, щоб тебе сьогодні не турбували. Несса повернеться на заході сонця».

  Підпису чи навіть ввічливого «прощай» не було, та вона його і не очікувала. Головне вона зрозуміла. «Несса повернеться на заході сонця». Тобто в неї було не дуже багато часу. Але й не так мало, враховуючи, що зараз лише пізній ранок. Декілька годин так точно. Декілька годин для плачу… і для вірного рішення?

  Баронетка протягнула руку до футляру, вже підозрюючи, що вона там знайде. Відкинула кришку та витягла свій другий подарунок. Сонце блиснуло на гостро заточеному лезі кинджалу, а потім - на золотому гербі сім’ї Міссані на ефесі. Фамільна реліквія, подарунок одного з давніх королів Паранії. Зброя, що передавалася з покоління в покоління і яку діставали з шафи лише для усіляких урочистостей. Тільки старший в сім’ї міг торкатися його. Що ж, зараз навряд чи хто заперечить її право на цей шматок заліза.

  Вона посміхнулася – безрадісно та криво. Покрутила в руках зброю – чи не видно плям крові її брата? Але лезо було чистим.

  Лорд Мін виїхав з королівства, відправився кудись далі по ділах П’яти, тож йому не було від неї живої жодної користі. Самогубство елітної повії, яка була колись останньою в роду аристократкою, лише поставить фінальну крапку в цій історії, додасть їй завершеності. Ну а про те, що вона захоче пережити цей день, він вочевидь не сильно турбувався. І був, звісно, правий.

  Віддати своє тіло дурнуватій Нессі, щоб та ще багато років з радістю віддавалася першому-ліпшому мужику, який спромігся знайти гроші на «срібного» (а може трохи згодом і «золотого») «метелика»? І це – лише в обмін на божевільну надію, що колись чомусь магія лорда Міна пройде сама собою і Несса щезне? І що тоді? Інтікамсі уявила себе пристаркуватою сивою прибиральницею (чи куди там діваються старі повії, які не переймалися своїм майбутнім у молодості і не відкладали гроші?), яка прокидається в холодній халупі з розумом юної аристократки, пам’ятаючи всі минулі роки, що провела, даруючи своє лоно незнайомцям, і вхопила кинджал.  Ні, ні… все закінчиться прямо зараз. І хай милосердний Ятос прийме її в своєму райському садку.

  Вона піднесла леза до грудей, приміряючись для удару, потім опустила. Намацала серце, що нещадно колотилося, знову відвела кинджал… зупинилася. Замислилася. Щось зачепило її, щось на краю свідомості почало муляти, як новий корсет, в’їдатися в мозок. Надія? Схоже на те. Але не на життя. На помсту.

  Вона відклала кинджал і замислено пройшлася бібліотекою. Милосердний Ятос. Ось що зачепило її. Ятос та Сотья – брати-близнюки, два божественних покровителя добра та зла, які – як вона щиро вірила – ніколи насправді не існували. Їм молилися в Паранії ще до того, як на світі з’явилася магія. Ще до імперії, яка об’єднувала колись третину континенту, і ще до того, як в горах та долинах запанували Стародавні, а деякі діти почали божеволіти від магічної сили, що роздирала їх розум на шматки. Під час імперії. І всі роки після, аж до сьогодення. Ятос – покровитель добра та його чорний небезпечний брат, володар пітьми та зла… Релігія ця то ставала державною, то занепадала, але ніколи не щезала з думок простого народу, з забобон та прокльонів. Стародавні не звертали на це уваги, але тепер король почав (під впливом Голосу, звичайно) давити на церкву, потроху знижуючи її вплив. До прямої заборони справа не дійшла, адже віра в Ятоса була занадто популярна. І не дійде ще довго. Адже Захисники не поспішали.