Костянтин Гончаренко - Мертвий метелик, Костянтин Гончаренко

Стародавні - монстри-чаклуни, що правили землями людей, зазнали остаточної поразки, тож переможці починають наводити свої порядки в звільнених країнах. І це не завжди вдається легко...

Мертвий метелик

Несса прокинулась щасливою, як і кожного ранку багато днів до цього.

  Легко зіскочила з ліжка, закружляла по кімнаті. Через вікно падали перші промені ранкового сонця, відбивались від шовкових фіранок та химерних візерунків на меблях, сповнюючи кімнату теплими кольорами та чудернацькими відблисками. Покружлявши між сонячних плям, дівчина радісно посміхнулась своєму відображенню у великому дзеркалі навпроти ліжка. Провела рукою по обличчю, пестячи срібного метелика, що тріпотів крильцями в неї на лівій вилиці. Нове тату Нессі неабияк личило і дивним чином робило її ще вродливішою. Вона щасливо зітхнула. Настав її новий день в раю.   

  Цей її персональний рай складався з кількох просторих, розкішно вбраних кімнат на п’ятому поверсі старовинного маєтку. Широкі вікна, що виходили на гомінку набережну, великі підвіконня, на яких було так зручно сидіти вечорами, милуючись різнокольоровими ліхтариками на пропливаючих по річці гондолах, підлога, вкрита теплим дубовим паркетом – їй подобалось тут усе, від величезної бронзової ванни до яскравих барвистих мініатюр на стінах. Все тут, здавалось, було створено для її задоволення та насолоди.

  Несса смикнула шнур, даючи знак, що можна подавати сніданок і, накинувши шовковий халат, попрямувала до обідньої зали.

  Її служниця вже була там, розкладаючи страви по срібних тарілках.

  - Світлого тобі ранку, Вітала! – радісно посміхнулася їй дівчина, зручно вмостившись у кріслі.

  - Світлого ранку, леді, - пробурмотіла служниця, нахиляючи голену голову в поклоні. – Хай благословить ваше буття милосердний Ятос. 

  - Інакше і бути не може, чи не так? – весело зауважила дівчина, хапаючи з тарілки хлібець і мочачи його в соусницю. Вітала вклонилася ще раз.

  - Лорд Мін просив передати, що він буде сьогодні вашим гостем після обіду, і прислав оце в подарунок. – сказала вона і поклала на стіл книгу.

 - О, Вітала, цей день щойно став ще прекраснішим! – захлопала в долоні Несса і, ухопивши книжку, почала її розглядати. – Це ж збірка нових романтичних поем – з самої столиці! Мій опікун виконав свою обіцянку і привіз її, як я і просила. Ти любиш романтичну поезію, Вітала?

  - Я ж не вмію читати, леді.  – служниця закінчила сервірувати сніданок та стала поруч, терпляче чекаючи, поки дівчина поїсть. 

  Несса захихотіла.

  - Хочеш, я тебе навчу? Або просто почитаю тобі вголос? – спитала вона. Захопившись цією думкою, вона відклала виделку та перегорнула декілька сторінок. – Ось, наприклад…

 - Моя кохана – мрія про світанок, моя кохана – пелюсток тендітний. Віддав би все, щоб ніч пройшла скоріше, ранкову щоб росу з пелюстки б пити. – продекламувала Несса і хитро прижмурилася. – Розумієш, про що автор? Хочеш, я ще почитаю?

 Вітала похитала головою.  

 - Це все не для мого розуму. – сказала вона спокійно. – Ви краще снідайте, леді, снідайте. М’ясо вистигне.

  Дівчина відклала книгу і махнув рукою на свої спроби долучити служницю до столичної культури, продовжила їсти.

  Після сніданку вона перейшла до бібліотеки, де, зручно вмостившись на м’якому дивані, продовжила читати свій подарунок. Так, заїдаючи гнучкі та зухвалі рими смачним виноградом, вона просиділа майже до обідньої пори, коли служниця повідомила, що до неї гість, і вона радісно побігла перевдягатися.

  Гості до неї приходили майже кожен день. Були сенсом її життя – адже який рай може бути, якщо ти весь час самотня? Коли ти не можеш поділитися з кимось своєю посмішкою та своєю любов’ю? Чоловіки, набагато рідше – жінки, вони приходили до неї майже кожен день. Дехто гостював у неї лише пару годин, дехто, що траплялось дуже рідко, залишався з нею на добу чи дві. Вона була рада всім. Але особливо – лорду Міну.

  Її опікун, людина, що подарувала їй цей куточок раю, приходив до неї нечасто, але саме від нього Несса отримувала найкращі подарунки, що робили її життя ще прекраснішим. І якщо задоволення вона отримувала від кожного з своїх гостей, то лише тільки погляд лорда Міна змушував її серце битися частіше, а його вдячна посмішка просто збивала Нессу з ніг. Вона кожного разу намагатися придумати для нього щось новеньке, що порадувало би лорда ще більше, здивувало б його. Адже він був для неї всім.

 Одягаючи принадне вбрання (теж один з останніх подарунків лорда Міна, в якому він її ще не бачив), Несса чомусь згадала, як одного разу він привів з собою чоловіка в кайданах із зав’язаним ротом і залишив його дивитися на їх розваги, стоячи на колінах в кутку. Той щось скиглив весь час крізь кляп, плакав і дивився на них так жалібно, що навіть майже зіпсував Нессі весь її грайливий настрій. Врешті-решт, коли лорд зробив перерву та пішов до вбиральні, вона спробувала якось втішити бранця, але той навіть зв’язаний дав зрозуміти, що не хоче її, і вона не стала наполягати, хоча і дещо здивувалася.     

  Несса задумливо покрутилася перед дзеркалом, оцінюючи, як напівпрозора тканина огортає її стан і раптом зрозуміла, чому вона згадала зараз того скованого чоловіка – одна з поем, яку вона прочитала сьогодні, розповідала історію приреченого бранця, якого ведуть на смерть, а він намагається поглядом знайти в натовпі на площі свою кохану. Що ж, любов має багато відтінків та облич. Можливо і той скований бранець любив когось так сильно, що через це втрапив в полон до лорда?

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍