Юлія Рудишина - Легенда Чуфут-кале, Юлія Рудишина

3

Темрява відповзала повільно.

Під повіками пекло, ніби хтось піску насипав.

І нога боліла.

— Жива... — сказав хтось дивною говіркою — ламана мова з жахливим акцентом, вона такого й не чула ніколи.

Хтось заторохтів щось... татарською? Дід Елі був з кримчаків, трохи розуміла. Але слова звучали так дивно, немов їх спеціально перекручували. Деякі була незрозумілі зовсім, тільки по контексту догадатись можна було. Ніби дитина взяла декілька слів, і не вимовляючи ще звуки намагається їх поєднати.

Еля розплющила очі — над нею нависли склепіння печери, але з прорубаного в скелі віконця падало сонячне проміння і виднівся шматок синього неба.

Навколо стояли якісь обшарпанці в старовинного вигляду каптанах і каракулевих шапочках — Еля такі тільки сьогодні в музеї Бахчисарая і бачила, невже ще хтось так одягається? Люди замовкли, побачивши, що вона прийшла до тями.

— Аягьим, — показала вона на ногу, намагаючись не піддаватися паніці. Повторила: — Нога. Меним агьирта аягьим. Болить сильно. Де я?.. Мен сиз?.. Меним башим айлана. Голова… болить.

Біль був такий пекучий, немов кістка роздроблена або шкіра здерта до м'яса. Але... Перш ніж ридати або битися в істериці, потрібно розібратися, що з ногою. Вона що, за дерево зачепилася під час падіння? Може, звалилася на якийсь скелястий виступ, і ці люди знайшли її? Але звідки вони тут? Печерне місто, за словами екскурсовода, давно занедбане, в ньому ніхто не живе!

Якась незграбна тінь наблизилася до Елі. Вона ледь знайшла в собі сили не закричати, щоб її не чіпали. Придивилася до тіні. Хлопчисько у старовинному одязі — пошарпаному і зношеному — почав обережно оглядати її ногу, наче зрозумів Елю, коли вона говорила, що їй дуже боляче. Торкався шкіри обережно, чимось мазав, і приємна прохолода знімала біль і печіння.

— Мову вчити. Твою. Бранець вчити. Мене. — Уривчасто сказав хлопець, піднявши на Елю пекучі чорні очі.

Зовсім дитина наче, і худорлява така, немов недоїдає, але погляд дорослий, наче років сто прожив. Напевно, тут діти рано дорослішають. Дивне плем'я. Хто ж вони такі? А потім роздивилась трохи – то він просто дуже худий, кістки он стирчать. Наче років двадцять йому.

Еля зморщилася — у літньому платті в печері було холодно — і підтягнула до себе щось тепле і хутряне, що лежало поруч, чим її, напевно, вкривали, поки лежала непритомною...

Еля з жахом дивилася на стрімкі стіни печери, не розуміючи, як вижила, звалившись із такої моторошної висоти. Ще більший страх викликали виснажені вилицюваті обличчя караїмів, яких, якщо вірити екскурсоводу, у печерному місті вже років п'ятдесят як не було. І то — це була сім'я доглядача. А цих якось уже забагато, чоловіків цих вусатих, хлопців худорлявих. Дивно, жінок немає...

Але тут здалеку почувся дитячий плач — ті, хто плакав, тонко скиглили, немов їм було боляче або страшно.

— Пити. Вода. Ні. — Хлопчисько спробував пояснити те, що відбувається, допомагаючи собі жестами. — Врятувати. Ти — врятувати. Ти. Прийшла.

— Я? Врятувати? Куди прийшла? Що взагалі тут відбувається? — Еля насилу підвелася на ліктях, відчуваючи, як від прикладеної мазі біль у нозі пройшов, тільки голова ще крутилася та темніло перед очима. Певно, струс мозку.

З кістками, здається, все добре — мабуть, обдерла шкіру. І трохи саднили пальці — від манікюру не лишилося й сліду.

Вона переводила погляд із хлопчика на мовчазні тіні в каптанах. Що ж сталося? Та й мова, якою лопочать караїми, майже незрозуміла — слова деякі знайомі проскакують, але загальний сенс втрачається. Вона і так слабенько знала дідову мову, а цей діалект і зовсім чужий. Добре, що хлопчик її мову трохи вчив. Він говорив про бранця. Це що — вона тут теж полонянка? Може, вони туристів викрадають? А потім вимагають викуп...

У коло вогню, розпаленого в печері, вступила бабця — стара, обвішана мотузками з якимось камінням, гілочками і сухими травами, у незрозумілому лахмітті, боса... вона була страшна, немов відьма з казок. Забурмотіла щось моторошним діалектом, тикаючи в Елю пальцем.

Хлопчик їй відповів, прослизнули слова — «сестра», «смерть», «вода»... На цьому пізнання Елі закінчилися. Вона насупилася. Напевно, у хлопчика сестра померла через нестачу води. Як ще це все пояснити? І чомусь подумалося, що він — той, від кого залежить Еліне подальше життя. До нього прислухаються, незважаючи на юний вік...

— Сестра помирати. Моя. — Хлопець сів поруч з Елею і заговорив, підтверджуючи її здогадки. — Нікому воду брати. Страх. Немає пити. Помруть люди. Допоможи.

— Чим я-то допоможу? — знизала Еля плечима.

Під поглядом бабці вона відчула себе комашкою, яку ось-ось розчавлять.

— Я ваші печери не знаю. І де я взагалі? Ви хто?

— Люди. Пити. Вода. — Хлопець продовжував терпляче пояснювати. Він теж погано розумів Елю.

Вона не стала сперечатися і щось доводити. Адже марно.

А він простягнув руку, покликавши кудись.

Еля натягнуто усміхнулася, ковтнула гірку слину, прийняла руку.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍