Юлія Рудишина - Легенда Чуфут-кале, Юлія Рудишина

2

— Караїмами, безвідносно до походження, називаються представники найрізноманітніших народів, які сповідують іудейську релігію, але складають водночас особливу, історично сформовану, народність, під якою маються на увазі караїми, що живуть у Криму. А також є караїми Константинопольські, Єгипетські, Єрусалимські, Єрусалимські, Багдадські, Сирійські та Литовські, які здавна, ще до завоювання Кримського півострова царями московськими, одружувалися з ними, а також безперервно змішуватись з ними... — нудний голос екскурсовода дратував Елю. Та й розповідь якась звичайна, без родзинки, — все це в будь-якій енциклопедії прочитати можна.

Вона була рада, що вже дісталися плато — шлях був важкий. Вниз іти буде легше. Хоча... якби вони з Оленкою вирушили на Чуфут-Кале і в Бахчисарай своїм ходом, було б краще, щонайменше, набагато веселіше. Гуляли б спокійно, фотографувалися. Ні, тепер доводиться мчати з піною біля рота, наче загнаний кінь, не встигаючи нічого — ні фотосет влаштувати, ні роздивитися краєвиди. А гарних світлин хотілось. Краса та була неймовірна!

Бахчисарай Елю зачарував — палац став головним враженням дня.

А ось Успенська церква над урвищем не викликала особливого здивування, — дівчина жила неподалік від Святогір'я, і Лавра на крейдяній горі над Дінцем з дитинства була звична її погляду. Та й печерами їй довелося не раз походити — тож Еля навіть раділа, що святе джерело і ченці залишилися позаду. І все-таки печерне місто караїмів теж дівчину вразило. Щоправда, щоб дістатися до нього вузькою стежкою, що зміїлася над ущелиною, довелося роззутися — босоніжки на високій танкетці пасували для прогулянки палацом або територією монастиря, але явно не годилися для скель. І справа була не в тому, що Еля не могла йти в них — просто підвернути ногу або порвати взуття здавалося невеселою перспективою. І в чому тоді повертатися в Сонячногірське? Еля була реалістом і на речі дивилася завжди тверезо. Босою ходити не хотілось.

На скептичні погляди людей, які були з нею в екскурсійній групі, вона вже майже не звертала уваги — ще відтоді, як посварилася з усіма за місце біля фонтану сліз у Бахчисараї. Хотілося нормально сфотографуватися, але постійно потрапляли в кадр абсолютно непотрібні персонажі. Еля розігнала народ зі скандалом, і тепер, здається, всі як спеціально опинялися в кадрі, коли їй хотілося увічнити себе на тлі якогось виду. Але сваритися Еля вже втомилася, тому для себе зробила висновок — більше ніколи вона не піде ні на які екскурсії. Тільки своїм ходом — щоб нормально почуватися і не засмучуватися через такі дрібниці. А те, що вона не почує розповіді про історію якогось місця — то все це можна прочитати в інеті перед поїздкою.

— Нікого не любив Тохтамиш-хан... — тим часом завчено продовжував бубоніти екскурсовод. — Але була в нього в гаремі дівчина, звали її Джанике. І справді, вона була джанике — душевна. Добра була, ласкава і красива. Тільки в грудях у Джанике якийсь птах завжди тулився. Так думала Джанике. Не знала вона, що в грудях у неї велика недуга, хвороба страшна. Батька, матері в неї не було, — Тохтамиш купив її в Бахчисараї, внизу, купив її й сховав, як голуба в клітку.  Усі боялися Тохтамиша, і Джанике боялася... — Екскурсовод витримала драматичну паузу: — ...Але одного разу прийшла біда і на самого Тохтамиша. Фортецю Киркор оточили вороги, з двох боків ішли. Знали вороги: у фортеці води немає, а без води як жити будеш? Немає води, а дні йдуть, а птах Клафт жодного разу свої крила не розкрив над Кирк-ором, і люди незабаром почали падати, як падає осіннє листя. Однак кам'яне серце було у Тохтамиша. Він боявся за свої скарби, а людей не шкодував...

Еля екскурсовода майже не слухала, хоча переказ був цікавим, але їй Оленку раз у раз доводилося кликати, щоб та сфотографувала, та й розповідь здавалася надто вже пафосною, до нудоти.

— Набридла ти зі своїми фотками, — роздратовано буркнула Оленка, але все ж відійшла від натовпу, щоб сфотографувати Елю біля урвища.

 

— Ось тут ще... Тільки щоб вид гарний був, і я на повний зріст вийшла... — Еля підійшла небезпечно близько до краю. Долоні тут же змокнули й похолоділи, а серце неприємно порхнуло вниз.

Вона намагалася не дивитися в прірву і в бік долини, хоча вид відкривався дивовижний — схили поросли зеленню, і здавалося, що це декорації до пригодницького фільму. Дуже доречно пролунав голос екскурсовода, який перераховував кінокартини, що знімалися на тлі плато. Еля нервово усміхнулася, подумавши, що не помилилася, і спробувала прийняти розслаблену позу.

— Ногу трохи вперед, — звично почала командувати Олена, — підборіддя вище. Ні, тепер нижче...

Клацання фотоапарата.

Під ногою порожнеча. І — серце пропускає удар.

Крик. Ленкин — якийсь дикий, галасливий. Завивання її, метушня якась…

І її власний крик — дзвінкий, що обривається на високій ноті. Немов Еля повітрям поперхнулася. Як водою.

І тоне.

Ні, не тоне. Падає.

Біль у пальцях від здертих об каміння нігтів.

Серце ухнуло й вилетіло кудись із тіла. 

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍