ХАнна - Примара на півставки, ХАнна

В якусь мить поміж примарами почало зростати хвилювання:

– Лікар! Лікар іде! – паніка, наче хвиля, прокотилась коридором та хлинула в кімнату. Не встиг Артем зрозуміти, що відбувається, як шепіт за порогом змінився на мертву тишу, а ще за хвилину повіяло холодом. Хлопець хотів встати, аби зачинити двері, але від сильного протягу хитке полум’я свічки сколихнулось і згасло.

Артем вилаявся та поліз в кишеню по запальничку. Несподівано хтось різко схопив його за ноги та потягнув геть з палати. Хлопець несамовито закричав, але в останню мить встиг-таки схопити свічку. Брикаючись, він перевернувся на спину й опинився лицем до лиця з примарним чоловіком, який, не дивлячись на свою напівпрозорість, примудрявся міцно тримати хлопця за литки й тягнути його підлогою. Одягнений він був у білий халат. На впалих щоках та гострому підборідді проступала триденна щетина, а близько посаджені очі світились червоним вогнем. Артем ще раз спробував вирватись, але лікар тільки сильніше стиснув руки, й ногу хлопця пройняв гострий біль, адже пальці нападника кінчались довгими гострими пазурами. Хоч Артем був парубком міцної спортивної статури, але примара тягнула його, наче він нічого не важив. Двері ставали все ближчими, і хлопець нутром відчував, якщо привид витягне його в коридор, йому капець. Тремтячими руками він таки дістав з кишені запальничку. Чиркнув нею раз, другий, третій, але вона тільки й робила, що плювалась рідкими іскрами.

– Ну, будь ласка, заради всього святого, – заблагав Артем. Наче почувши його молитви, запальничка нарешті породила на світ маленький блакитний вогник, який радісно перестрибнув на гніт, варто було лише піднести свічку.

В кімнаті знову стало світло, і примарний лікар неохоче відпустив свою жертву, проте зникати не збирався. Він нависав над хлопцем, наче чогось очікуючи. Знову здійнявся вітер, і животворне полум’я заколивалось. Артем закрив його собою, усіма силами не даючи йому згаснути.

– Рано чи пізно свічка догорить, – почув він тихий хрипкий голос примари.

Хлопця пробив холодний піт. Хоч Богдана й принесла доволі велику свічку, але й вона не горітиме вічно. Треба було щось робити.

– На допомогу! Хто-небудь, допоможіть! – закричав Артем.

– Кричи скільки хочеш. У відьомську годину ніхто тебе не почує, – насміхався з нього привид.

Вітер повіяв ще дужче, наче в коридорі увімкнули величезний вентилятор. Артем нахилився ледь не до підлоги, захищаючи свічку й ризикуючи й самому спалахнути. Він розпачливо водив очима по кімнаті, намагаючись придумати, як вберегтись від потвори. Раптом його погляд вихопив маленький шматочок крейди, який закотився під тумбочку, коли хлопці товкли його, аби набілити волосся. Поволі пролізши по підлозі й слідкуючи за лікарем, Артем дістав його й тремтячою рукою обвів довкола себе невеличке коло. Воно вийшло нерівним, проте вітер одразу вщух, і свічка почала горіти рівніше.

– Отче наш, що єси на небесах, – почав нашіптувати хлопець. Це була єдина молитва, яку він знав, та й ту часом забував й плутав слова, проте це було єдине, що він міг придумати. Невдовзі кімната сповнилась монотонним бубонінням, посеред якого, наче потопаючий на рятівному плоту, в колі стояв на колінах Артем, над яким, мов скеля, нависав мовчазний примарний лікар.

Світанок щойно почав сіріти першими згадками про сонячне проміння, коли компанія з чотирьох втомлених, проте веселих студентів підійшла до відведеної їм кімнати.

– Весело сьогодні було, еге ж? – сказав усміхнений Сашко.

– Кому як весело. Мені так і не вдалось нікого нормально налякати, – позіхнув Микита.

– А це що? – здивувалась Ніна, зупинившись у дверях.

– Артеме, ти чого? – спитав Сашко, з висоти свого зросту заглядаючи дівчині через плече.

Компанія нерішуче зайшла всередину, ставши довкола Артема, який стояв на колінах у крейдяному колі й, розхитуючись, шепотів молитву.

– З тобою все гаразд? – сіла поряд з хлопцем навколішки Богдана. – Гей, та в тебе ж руки попечені. Що з тобою сталося?

– Свічка. Не можна, щоб свічка згасла, треба, щоб горіла, – пробубнив хлопець, не піднімаючи очей, та знову пристав до молитви.

Тут всі помітили, що підлога, одяг й руки хлопця залиті парафіном.

– Артеме, що тут сталося? – підійшла до нього Ніна.

– Лікар…лікар приходив, – почав пояснювати той та, піднявши очі на дівчину в лікарському халаті, з довгими червоними нігтями та такими ж червоними лінзами в очах, почав несамовито волати. – Ні…ні…не треба…пустіть…я нічого не зробив…допоможіть…

Схопившись на ноги та розштовхуючи товаришів, Артем спробував вибігти геть з палати. На щастя, Сашкові й Микиті вдалося його скрутити та вдвох утримати, поки Богдана бігала за черговим лікарем.

Ще до того як збудились цікаві до містики туристи, група з чотирьох знервованих студентів покинула територію психіатричної лікарні. Їм у слід з вікна дивився байдужий до всього Артем. Препарати, якими його накачали, притупили страх, і хлопець не відчував нічого. Навіть відчуття постійного холодного дихання в потилицю його більше не турбувало.

– Свічка догоріла, – прошепотів йому на вухо невидимий лікар.

Кінець