ХАнна - Примара на півставки, ХАнна

– Не дивлюсь. Проте я вірю, що не гарно глузувати з мертвих, – Богдана поклала поряд зі свічкою купку цукерок і коротко помолилась.

– То чого ти тоді тут, якщо така правильна? – не відставав від дівчини Артем.

– Та годі тобі. Чого причепився до неї? – втрутився Сашко.

– Тому, чому і ви. Гроші потрібні, – спокійно відповіла Богдана, пропустивши ущипливість Артема повз себе, чим ще більше його роздратувала.

– Все це забобони для малих дітлахів. Якщо привиди тут дійсно існують, то нехай прийдуть до мене особисто й спробують довести, що вони справжні. Й не факт, що навіть так я їм повірю.

Богдана хотіла щось відповісти, але саме тоді до кімнати зайшов працівник турагентства.

– Все готове, – сказав він ледь не пошепки. – Туристи у відведених їм кімнатах на другому поверсі. Можете розходитись корпусом і починати.

Роздавши останні інструкції чоловік пішов. В кімнаті одразу почалась метушня. Швиденько заштовхали всі свої речі в стару шафу, аби випадковий турист, забрівши сюди ні про що не здогадався. Звісно на дверях задля перестороги висіла табличка «Тільки для персоналу», та коли це зупиняло ласих до цікавинок дослідників? Визначившись де хто буде знаходитись, всі розійшлися по місцях. Артем, виходячи останнім, вихопив з Богданиного підношення цукерку й кинув її до рота.

– А що такого, – відповів він на здивований погляд Ніни, – мертвякам їсти не треба, а я голодний, – і, вимкнувши світло, він щільно зачинив за собою двері. У спорожнілій кімнаті залишилась горіти одинока свічка.

Артем вже години з дві перебував на позиції, але так і не зустрів жодного туриста. Невже сміливців не знайшлось? І скільки йому тут ще стирчати? Від стояння затерпли ноги, а ще було нестерпно нудно. Шкода, що не можна було користуватись телефоном, аби не видати себе світлом. Хлопець вже роздумував, чи не повернутись до кімнати для зборів, адже туристи вже давно мали поснути, і навряд хтось з них піде на пошуки пригод, коли попереду замайоріла чиясь постать. Понурий чоловік в піжамі тихо човгав коридором. Судячи з одягу та припорошеного білим волоссям, це явно був не турист.

«Певно Сашкові стало нудно і він приперся сюди, – подумав Артем, роздивляючись високу худорляву фігуру. – Він же нам весь план так може зірвати. Хай валить на свою локацію. Чи всі вже пішли?»

Хлопець похапцем заглянув у телефон, але повідомлення від турагента, що можна закінчувати роботу, ще не було. Роздратований, Артем вийшов з укриття аби дізнатись, що привело Сашка сюди, але того вже ніде не було. Засвітивши ліхтарик на телефоні, Артем пройшовся коридором заглядаючи в усі палати. Нікого не знайшовши, він вже хотів вертати на свій пост, коли несподівано з однієї з кімнат позаду почулось людське бурмотіння.

«І де ж він там сховався? Я ж перевірив, що вона порожня», – здивувався хлопець.

Відчинивши старі дерев’яні двері, Артем обережно зазирнув всередину. Тьмяне місячне сяйво освітило високу сутулу постать «пацієнта», який хитався з боку в бік та щось нерозбірливо буркотів собі під носа.

«Оце Сашко увійшов у образ!», ­– хмикнув Артем.

– Агов, друже, якщо ти хотів мене налякати, то тобі не вдалося, – сказав він, заходячи до палати.

– Налякати? Налякати! – вже більш розбірливо прошепотів чоловік, повертаючись до хлопця. – Так, так. Мені дуже страшно. Я так боюся лікарів.

Світло ліхтарика вихопило з темряви бліде зморшкувате обличчя з темними проваллями очей та впалими щоками. З подивом Артем зрозумів, що це був не Сашко. Невже це хтось з туристів чи пацієнт психлікарні? Не вистачало тільки наштовхнутись на справжнього психа.

– Гей, друже, чого це ти тут ходиш поночі? Ходімо, я відведу тебе до твоєї палати. Лікарі про тебе подбають, – хлопець спробував заспокоїти бідолаху, але той наче ще більше сказився.

– Ні, ні, ні, – затараторив він, схопившись за голову. – Тільки не лікарі. Я так боюся лікарів. Я так ненавиджу лікарів!

І несамовито заволавши, чоловік кинувся на Артема. Від несподіванки той відскочив назад і випустив телефон, який впав якраз на діод ліхтарика, і в палаті запанувала темрява. Майже нічого не бачачи, Артем був готовий відбиватись, але нічого не сталось. Покрутившись на місці та переконавшись, що нападати на нього не збираються, хлопець підібрав телефон. Палата була знову порожня. В коридорі також нікого не було. Артем ще трохи прислухався до нічної тиші та, переконавшись, що він знову залишився один, вирішив повернутись на місце збору. Треба було повідомити чергового лікаря, що якийсь псих втік з палати й тепер вештався лікарнею.

Коридор здавався нескінченно довгим. Крізь великі вікна ріками лилось місячне світло, а вітер, що ніяк не міг заснути, грався віттям дерев, через що тіні навкруги рухались мов живі. Тепер Артем розумів, чому це місце так притягувало любителів містики. Забобонному туристу так легко прийняти нещасного пацієнта за примару і потім розповідати про свою зустріч з привидом до самої старості. Певно саме звідси всі ці чутки й пішли.

З роздумів хлопця вивело тихе поскрипування позаду. Озирнувшись, він побачив, як з однієї з палат викотився інвалідний візок.

«Ось де ти», – подумав Артем, радіючи, що знайшов-таки пацієнта-утікача. Підходити до нього близько він, звісно, більше не збирався. Тільки переконається, що він там, і покличе санітарів. Хлопець загасив ліхтарик і обережно зазирнув до палати. Місячного світла було достатньо аби розгледіти, що вона була зовсім порожня, і сховатись в ній біло ніде. Самі лише голі стіни.