Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 14-16, Вальдемар Лисяк
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".
"Хоох. Ібліс".
Все вже було в минулому...
У звільненій Африці панування терору викликає втечу зневірених.
МАЛАВІ: "Залякування суспільства. Люди масово тікають за кордон" (The Sunday Times, 1976).
УГАНДА: "З часу приходу до влади Аміна чверть мільйона людей покинули країну" (Die Weltwoche, 1977).
ЕКВАТОРАЛЬНА ГВІНЕЯ: "Приблизно 25 відсотків населення втекло з країни" (Los Angeles Times, 1977).
СОМАЛІ: "Колись горді пастухи та воїни мляво чекають на миску каші ООН у таборах для біженців" (Newsweek, 1982).
І так само: "В Африці на кожні сто людей припадає один біженець" (U.S. News & World Report, 1980). Учасники цього переселення народів переходять з однієї визволеної країни в іншу, з якої тікає визволений народ. По дорозі вони проходять повз один одного. "Hooh"!
Король Генріх I, коли його піддані почали масово тікати на південь, до республіки Петіона, поставив на кордоні запору з убивць. Запора не допомогла, люди тікали протягом усього правління Благодійника Гаїтянського Народу. І донині не вирівняно диспропорції між населенням півдня і півночі.
"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".
"Хоох. Ібліс".
Все вже було…
Стерв'ятники полюють на трупах звільнених людей. Це еліта, обранці пана, "ва-бенці" (мовою суахілі: люди в "мерседес-бенцах").
ЛІБЕРІЯ: "Прірва між багатими та бідними. Країною править каста з трьохсот сімей" ("Монд", 1980).
КЕНІЯ: "Зростаюча нерівність між багатою елітою та бідними, прірва між стилем життя корумпованого істеблішменту з його мерседесами та західними кравцями та стражданнями та відчаєм похмурих нетрів" (The Sunday Times, 1978).
І так далі, і тому подібне. У постколоніальній Африці, "незалежно від політичної орієнтації, еліта скрізь однаково відрізана від мас, якими, незважаючи на патерналістські декларації та демагогічні промови, вона глибоко зневажає. Тож як ця система може працювати?" (Моттін, «Парі Матч», 1981). "Корупція, що поширюється серед негритянської еліти, виглядає незворотним фактом. Багато африканських лідерів набагато більше зацікавлені в тому, щоб стати "ва-бенці", ніж робити щось для країни. Один чиновник із Верхньої Вольти визнає: «Ми, чорна еліта, сьогодні тут є справжніми колонізаторами!" («Newsweek», 1982). "У кожній країні правлячі еліти почали розглядати "ухуру" (мовою суахілі: свобода) як можливість заробляти гроші" (ліберальний американський тижневик "Нова республіка", 1984). "Hooh"!
Каста чорних олігархів Генріха I налічувала сто осіб, які мали право на спадкові маєтки. "Це інституційне створення аристократії мало на меті зміцнити й закостеніти класовий поділ, врегулювати норми нової експлуатації..." (Лепковський). Сотня князів-генералів, суверенів на плантаціях, перетворених на в'язниці.
"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".
"Хоох. Ібліс".
Все вже…
Перше, що зробили чорні деспоти звільнених африканських країн, це побудували монументальні споруди, пам'ятники влади. Дюмон: "Мільйони доларів на репрезентативні будівлі, якими пишалися б Париж чи Лондон. Гігантські інвестиції, абсолютно непродуктивні".
Генріх I побудував кілька таких пірамід. З палаців найбільшим був Сан-Сусі, але в Європі були і більші версалі. Проте в усьому світі не було фортеці могутнішої за цитадель Ла-Фер’єр, на будівництво якої пішла ріка золота, море сліз і океан людських життів, і яка ніколи віддала жодного пострілу у ворога. Мега-конференц-центр Нкруми, вартістю в 16 мільйонів доларів, прийняв принаймні одну зустріч на вищому рівні і лише потім зробився став кам’яним упирем Гани...
Лише один африканський лідер - найосвіченіший серед них (переклав Шекспіра), глава Танзанії Джуліус Н'єрере, чиє двадцятирічне правління, прикрашене мегаломанськими пірамідами із залізобетону та алюмінію, обернулося для танзанійців катастрофою - визнав, що відповідальність за крах своїх країн, перш за все, несуть самі африканці. "Великий будівничий" мав на увазі тих, хто прийшов до влади, і всіх інших, які теж винні (бо допустили до влади інших), але менш винні, тому що самі не спромоглися прийти до влади.
Все вже було… Все те, в чому чорна мавпа наздогнала білу, щоб ми побачили принципову різницю між світом білих і чорних: світ білих — це експлуатація людини людиною, світ чорних — зовсім навпаки.
"Хоох. Серкі, Монафікі, Могунда, Курра".
"Хоох. Ібліс".
Не можна бути на Гаїті і не побачити Цитадель. Реклама кричить, що ти був би ослом, який не побачив піраміди Хеопса під час подорожі Єгиптом.
З Порт-о-Пренса летите авіонеткою гаїтянської авіакомпанії в Кап-Гаїтієн (Кап Генрі), тому що в провінції майже немає доріг, доступних для автомобілів; уже побудовані споруди люди розбирають ночами вночі, щоб відбити у хлопців з "тонтон макутів" охоту досліджувати внутрішні території острова. Літак пролітає над так званою "зеленою канапою" околиць Порт-о-Пренса, перестрибує через гори Ате, перетинає долину річки Артібоніт, піднімається високо над Чорними горами та Північним масивом, щоб нарешті спуститися на Північну рівнину та приземлитися в Кап, сонному порту з населенням в чотири тисячі, де час зупинився майже тоді, коли біля берега затонуло флагманське судно Колумба. Невеликі дерев'яні будиночки з яскравими фасадами. Брудні вулиці. Чорношкірий єпископ відправляє месу в соборі для небагатьох католиків. Чорношкірі матері відправляють своїх дочок на набережну, коли прибуває корабель зі Скандинавії, щоб зустріти вікінгів і народити більш світлошкіру дитину...
Від Кеп-Гаїтієн до Бішопс-Кап ви берете таксі через рівнину, вкриту плантаціями цукрової тростини. За селом Мілот, біля підніжжя гори, руїни палацу Сан-Сусі. Скелет, обплутаний тропічною флорою, але він дає уявлення про його колишню пишність. Мармурові сходи, величезні тераси, балюстради і статуї, відлуння фресок і барельєфів. Все мертве, висохли навіть довколишні водойми.
До Цитаделі на вершині гори можна дістатися пішки або верхи. Потрібна сміливість, щоб довірити своє тіло худорлявому коню на цьому начебто альпійському схилі, який, однак, зарослий різнокольоровими селянськими хатами та ділянками, козами та групками голих дітей. Ви йдете тією самою вузькою стежкою сліз, якою вдень і вночі, під жарким сонцем і з палаючими смолоскипами, сотні тисяч чорношкірих нещасних, захоплених у вуличні облави і витягнутих з домівок, тринадцять років несли цеглу, каміння, гармати і кулі на вершину протягом тринадцяти років свого чорного короля в першій звільненій негритянській державі. На ці галери тягли чоловіків і дівчат, старців і вагітних жінок, навіть малих дітей, навіть калік; кожен повинен був притягти свій тягар на височину в кілометр над рівнем моря, а потім повернутися за новим. За найкоротший відпочинок бандити з "королівських
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Безлюдні острови 14-16, Вальдемар Лисяк», після закриття браузера.
