Вальдемар Лисяк - Безлюдні острови 17-21, Вальдемар Лисяк

class="p1">З’явився мій взвод вояків. Чорні пеніси з обсидіану

освітлювали ніч залпом бенгальського вогню.

Тиша сплячих жінок тремтіла над дахами.



Ця зима — найстрашніша з часів війни з Наполеоном.

По білих вулицях кружать орди трупів,

мороз покрив інеєм лікарні, цвинтарі

та божевільні.

Птахи гинуть у моргах з ненавистю в серці.

За закритими очима домів порнографічні діти

малюють своїх батьків, які йдуть на весілля з вінками

вже лише на головах.

Наша ера не доживе свого золотого віку,

то чого ти лякаєш мене атомною бомбою,

безпорадну перед сукиними синами?

Давайте краще залишимося такими, як зараз,

не прокидаймося, а то побачимо,

що все пропало.

Читаю листа Кетрін Менсфілд до чоловіка.

"Ментона, 1 квітня 1920 року.

Вчора сталася жахлива річ. Тиждень тому помітили молоду жінку, яка тинялася серед дерев на Кап-Мартен і плакала — цілий день. Ніхто їй не сказав ні слова. У сутінках маленький хлопчик почув крик про допомогу. Жінка була в морі приблизно за п’ятнадцять футів від берега. Не встиг хлопчик сповістити будь-кого, як стемніло, і жінка зникла. На березі лежали її гаманець і жакет, в якому було п’ять франків, носовичок і зворотний квиток до Ніцци — більше нічого. Вчора море винесло тіло навпроти нашої вілли. Хвилі котили його, і люди чекали, доки його винесе на берег. Увесь одяг жінки, крім корсета, зник. Рук і ніг також не було, а волосся було туго закручене навколо голови та обличчя — темно-каштанове волосся. Жінка нікому не належить, ніхто про неї не споминає. Мабуть, сьогодні її поховають".

Не прагну еліксиру довголіття, прагну лише

еліксиру дитинства, щоб позбутися спогадів,

які змушують мене відчувати себе безруким у місці,

де кишать мухи.

Я могла би теж втекти і в Азію,

в країну лагідно усміхненого Будди (ким би Він не був)

і безсніжних міст, де теплі дощі

мільйонами крапель змивають пісок з очей

і сіль з потрісканих губ; або до дикого парку,

де стежки наших пустель заростають квітами,

після того, як нас вигнали з причесаного саду

наших мрій.

Я б спитала Мумтаз Махал (ім’я означає: Окраса Палацу),

як стаєш Окрасою Світу, і про спосіб

мати приватний рай з дорогоцінного каменів,

який називається Палац Коронованої, біля підніжжя моляться

всі люди , ким би вони не були.

Лише це.

Я більше нікому не належу; ніхто не споминає про мене,

крім крихітної гармоніки в зубах Смерті.

Я писала: "Висохли джерела і зів’яли троянди.

Пахне смертю. Зближається твій день.

Груші розбухають, як маленькі статуї Будди.

Синій туман висмоктує озеро"[2]

У мене майже немає страху – "Вмирання

- таке ж мистецтво, як і будь-яке інше.

Я майстер у ньому"[3].



Парси (індійська секта послідовників Заратустри)

мають найпрекрасніші переживання після смерті.

Якби я належала до них,

мене б поклали на вершину Вежі Мовчання,

омиту бичачою сечею,

одягнуту в білу туніку "дуалі",

очищену від усіх турбот цього світу. Д

Дух-охоронець Ізедом відкрив би обійми,

побачивши мене готовою до вічності.

Вибираю вежу на пагорбі Малабар

у Бомбеї, зроблену з каменю в кольорі охри,

хоча птахи всюди однакові.

Я лежала б там, доки вони мене не розклювали до кінця,

згідно звичаю парсів, бо тіло не може

осквернити стихій — ні землі,

ні вогню, ні повітря, ні води,

— бо так каже Заратустра.

Мої думки стають більш зв'язними,

ніби я перетворювала на логічного самця

- вже близько. І це мене лякає,

що, не будучи жінкою парсів, я не буду кружляти над світом

в душах птахів, які поглинули моє тіло.



Одного разу інші варвари знайдуть цей труп, і я стану

молоденькою королевою з азіатської країни Лулан,

що зникла дві тисячі років тому

разом з озером Лоб-нор.

Місто засипало піском пустелі,

а озеро перемістилося кудись в інше місце.

Залишився лише пагорб із могильним стовпом,

який у 1927 році помітив

шведський дослідник Гемін

і викопав мене з-під скам’янілості.

Я лежала так само тихо, як тоді,

коли взяла до рота стебло отруйної трави

й лягла спати,

чекаючи дві тисячі років, коли мене розбудить

рука людини з країни снігів.

"Крихке полотно розсипалося від легкого дотику. Ми відслонили голову і побачили безмежно прекрасну володарку пустелі, царицю Лулан і Лоб-нор. Люблячі руки загорнули її рано згасле тіло в траурну тканину і поховали на пагорбі. Шкіра її обличчя була твердою, як пергамент, але риси не змінилися протягом тисячоліття. Вона лежала із заплющеними повіками, а на її губах сяяла усмішка, повна таємничої чарівності. Вона, напевно ж, кохала і була коханою, і, можливо, померла через горе, яке приносить кохання".

(Уривок зі звіту Свена Гедіна)

ОСТРІВ 18

СЕЗАМ (БАГДАДСЬКИЙ КАЛІФАТ)

АВІЦЕННА (ІБН СІНА)

ДОКАЗ ПРАВДИ

"Праця Авіценни (Ібн Сіни) полягає в тому, щоб освітити

темряву Середньовіччя променями істинного знання,

заснованого на розумі та досвіді. Тому не дарма Схід

дав Ібн Сіні серед багатьох інших прізвиськ почесне

прізвисько Худжат аль-Хакк, тобто Доказ Істини".

(Адріан Чермінський, "Авіценна")

Незбагненні глибини вироків Аллаха, який у власній милості дав стільки жиру такій дурній, як баран, скотинці, що ним можна наповнити чотири тарілки з паруючим часниковим соусом, який на спині верблюда закріпив горб, але