Микола Васильович Гоголь - Зібрання творів у семи томах. Том 2. Миргород, Микола Васильович Гоголь

сідав у піддашку, що виходив на подвір’я, і дивився, як комора безперестанно показувала і знов ховала своє нутро, і дівчата, штовхаючи одна одну, то вносили, то виносили гори всякого добра в дерев’яних ящиках, решетах, ночвах і в інших плодосховищах. Трохи згодом він посилав за Пульхерією Іванівною або сам ішов до неї і говорив:

— Чого б такого попоїсти мені, Пульхеріє Іванівно?

— Чого ж би такого? — говорила Пульхерія Іванівна. — Хіба що піду, скажу, щоб вам принесли вареників з ягодами, які наказала я навмисне для вас залишити?

— І то добре, — відповідав Афанасій Іванович.

— Або, може, ви з’їли б киселику?

— І то непогано, — відповідав Афанасій Іванович. Після чого все це негайно приносилося і, як водиться, з’їдалося.

Перед вечерею Афанасій Іванович ще дечим підживлявся. О пів на десяту сідали вечеряти. Після вечері зразу ж ішли знову спати, і загальна тиша западала в цьому діяльному і водночас спокійному куточку. В кімнаті, де спали Афанасій Іванович і Пульхерія Іванівна, було так жарко, що рідко хто був би спроможний пробути в ній кілька годин. Але Афанасій Іванович ще, крім того, щоб було тепліше, спав на лежанці, хоч сильний жар часто змушував його кілька разів уставати серед ночі й проходжуватися по кімнаті. Іноді Афанасій Іванович, ходячи по кімнаті, стогнав.

Тоді Пульхерія Іванівна питала:

— Чого ви стогнете, Афанасію Івановичу?

— Бог його знає, Пульхеріє Іванівно; наче трохи живіт болить, — говорив Афанасій Іванович.

— А чи не краще б вам чого-небудь з’їсти, Афанасію Івановичу?

— Не знаю, чи буде воно добре, Пульхеріє Іванівно! проте чого б же такого з’їсти?

— Кислячку або ріденького узвару з сушеними грушами.

— Про мене, хіба так тільки, покуштувати, — говорив Афанасій Іванович. Сонна дівка йшла поратися по шафах, і Афанасій Іванович з’їдав тарілочку; після чого він звичайно говорив: — Тепер так ніби полегшало.

Іноді, якщо була ясна година і в кімнатах добре натоплено, Афанасій Іванович, розвеселившись, любив пожартувати з Пульхерії Іванівни й поговорити про що-небудь стороннє.

— А що, Пульхеріє Іванівно, — говорив він, — якби оце раптом зайнявся дім наш, де б ми ділись?

— Ото, нехай Бог боронить! — говорила, хрестячись, Пульхерія Іванівна.

— Ну, припустімо, що наш дім згорів, куди б ми перебралися тоді?

— Бог знає, що ви говорите, Афанасію Івановичу! як таки можна, щоб дім міг згоріти: Бог цього не попустить.

— Ну, а якби згорів?

— Ну, тоді б ми перебрались у кухню. Ви б узяли собі на деякий час ту кімнатку, де живе ключниця.

— А якби й кухня згоріла?

— От іще! Хай Бог боронить від такої напасті, щоб враз і дім, і кухня згоріли! Ну, тоді б у комору, поки б збудували новий дім.

— А якби й комора згоріла?

— Бог знає, що ви говорите! я й слухати вас не хочу! Гріх це говорити, і Бог карає за такі слова.

Та Афанасій Іванович, втішений тим, що пожартував з Пульхерії Іванівни, усміхався, сидячи на своєму стільці.

Але найцікавішими здавалися мені старенькі тоді, коли бували у них гості. Тоді все в їхньому домі набирало іншого вигляду. Ці добрі люди, можна сказати, жили для гостей. Все, що було в них кращого, все це подавалося. Вони навперебій старалися пригостити вас усім, що тільки було в їхньому господарстві. Та найприємнішим мені було те, що в усій їхній гостинності не було анітрошечки солодкості. Ця привітність і щирість так лагідно світилися на їх обличчях, так були їм до лиця, що хоч-не-хоч, а схилявся на їхні просьби. Вони були наслідком чистої, ясної простоти їхніх добрих, нелукавих душ. Ця привітність зовсім не та, з якою частує вас чиновник казенної палати, що вийшов у люди вашими клопотаннями, що взиває вас своїм благодійником і припадає до ваших ніг. Гостя нізащо не відпускали того самого дня: він мусив неодмінно переночувати.

— Як можна такої пізньої пори вибиратися в таку дорогу! — завжди говорила Пульхерія Іванівна (гість звичайно жив за три чи чотири версти від них).

— Авжеж, — говорив Афанасій Іванович, — всякий випадок може бути: нападуть розбійники, або яка лиха людина.

— Хай Бог милує від розбійників! — говорила Пульхерія Іванівна. — І навіщо розказувати таке проти ночі. Розбійники не розбійники, а ніч темна, не випадає зовсім їхати. Та й ваш кучер, знаю я вашого кучера: він такий тендітний та маленький; його кожна кобила приб’є; та до того ж тепер він уже, певно, наклюкався й спить де-небудь.

І гість мусив неодмінно зостатися; а втім вечір у низенькій, теплій кімнаті, сердечне, тепле й сновійне оповідання, запашна пара від поданої на стіл страви, завжди поживної і майстерно зготовленої, бували йому нагородою. Я бачу, ніби зараз, як Афанасій Іванович, зігнувшись, сидить на стільці з постійною своєю усмішкою і слухає з увагою і навіть з насолодою гостя! Часто мова заходила й про політику. Гість, що теж рідко коли виїздив зі свого села, часто, із значущим виглядом та таємничим виразом обличчя, виводив свої здогади і розказував, що француз таємно змовився з англійцем випустити знову на Росію Бонапарта, або ж просто розказував про майбутню війну, і тоді Афанасій Іванович часто говорив, мовби й не дивлячись на Пульхерію Іванівну:

— Я сам думаю піти на війну; чого ж я не можу піти на війну?

— Ото вже й пішов! — перебивала Пульхерія Іванівна. — Та ви не вірте йому, — говорила вона, звертаючись до гостя. — Де вже йому, старому, іти на війну! Його