Mary Uanni - Система Маяк, Mary Uanni

— Ти коли-небудь чув історії про дітей, які загубилися у лісі і так і не повернулися? — запитала вона з острахом.

Марк глянув на неї, помічаючи сльози в її очах.

— Ні, і ми точно не будемо тими, хто загубиться. Ми знайдемо дорогу. Я обіцяю.

Єва витерла очі і кивнула. Вона знала, що Марк завжди намагався бути сильним, але відчувала, що зараз він так само наляканий, як і вона. Їх обох охоплювало відчуття невідомості, що ховалося в темряві навколо.

— Слухай, якщо ми не можемо знайти дорогу, то давай просто залишимося тут на ніч, — запропонувала Єва після довгої паузи. — Ми втомилися. А вранці, коли буде світло, нам буде легше знайти вихід.

Марк задумався на кілька хвилин, а потім кивнув.

— Це розумно. Добре, давай почекаємо до ранку.

Вони згорнулися під старим деревом, спина до спини, слухаючи нічні звуки лісу. Холод поступово почав пробирати їхні тіла, але страх та втома змушували їх залишатися на місці.

Єва дивилася на зорі, що сяяли крізь гілки дерев, і намагалася заспокоїти своє дихання. Вона все ще вірила, що все буде добре. Але насправді ніхто з них не знав, що принесе ранок і чи зможуть вони знайти дорогу додому.

Ніч виявилася довгою і холодною. Єва не могла заснути, незважаючи на втому. Вона чула, як Марк іноді ворушився поруч, і знала, що він також не спить. Темрява стискала їх, і щоразу, коли Єва заплющувала очі, їй здавалося, що ліс стає ще густішим, ще таємничішим.

Раптом щось зашурхотіло в кущах неподалік. Єва різко сіла, її серце застукало швидше. Марк теж підняв голову.

— Чув це? — прошепотіла вона, дивлячись у темряву.

— Так, — Марк сів поруч з нею, стискаючи палицю, яку він досі не випускав із рук.

Звуки в кущах продовжувалися. Вони не знали, що це — тварина чи щось інше. Обидва сиділи тихо, вдивляючись у темряву і намагаючись зрозуміти, що відбувається. Через кілька хвилин шум припинився, і вони почули тільки шепіт вітру серед листя.

— Може, це просто звірі? — пробурмотіла Єва, намагаючись себе заспокоїти.

— Напевно, — Марк говорив спокійно, але його серце так само билося швидше.

Вони ще трохи сиділи, прислухаючись до ночі, але коли шум більше не повторювався, вирішили залишитися на місці. Марк запропонував Єві лягти, і сам сів на варту, обіцяючи стежити за будь-якими звуками. Єва неохоче погодилася, хоча їй було неспокійно.

Нарешті, вона почала дрімати, і світло зірок над ними почало блякнути, коли перші промені світанку торкнулися верхівок дерев. Марк теж відчував, як його очі важчають, але він тримався, намагаючись не заснути. Він знав, що вдень усе стане простішим, але ніч завжди викликала у нього відчуття невідомості.

Коли небо почало світлішати, Марк з полегшенням видихнув. Вони дочекалися світанку. Сонячні промені пробивалися крізь гілки, і ліс, який вночі здавався таємничим і небезпечним, знову став привітним і знайомим.

— Єво, прокидайся, — м’яко сказав Марк, торкнувшись її плеча.

Єва розплющила очі й побачила, що ліс вже освітлений ранковим світлом. Вона повільно сіла, потягнулася і подивилася навколо.

— Ми ще тут, — пробурмотіла вона, але вже без того страху, який охоплював її вночі.

— Так, але зараз ми знайдемо дорогу. Я впевнений, що в світлі дня це буде легше, — відповів Марк, усміхаючись.

Вони піднялися і вирушили у новий пошук стежки, яка б привела їх додому. Сонце піднімалося, і з кожним кроком вони відчували, як страх і напруження відступають. Ліс був уже не таким страшним, і пташиний спів нагадував про те, що це всього лише дитяча пригода, яка скоро закінчиться.

— Ми скоро знайдемо дорогу, — впевнено сказав Марк, і вони почали йти вузькою стежкою, яка вела їх глибше в ліс. Здавалося, що все йде добре, доки щось не порушило їхній спокій.

Несподівано Єва зупинилася, широко розплющивши очі.

— Марк... — прошепотіла вона і показала рукою вперед.

Перед ними, прямо на стежці, стояв величезний бурий ведмідь. Він повільно переступав з лапи на лапу, наче щось винюхуючи в повітрі. Звір був так близько, що Єва і Марк могли відчути запах його хутра.

Марк інстинктивно відступив на крок, тримаючи Єву за руку.

— Не рухайся, — прошепотів він. Ведмідь, схоже, їх ще не помітив, але будь-який зайвий рух міг привернути його увагу.

— Що ми робитимемо? — ледве чутно запитала Єва, намагаючись не видавати страху. Її серце гучно билося, і здавалось, що ведмідь почує цей звук.

— Ми повинні залишатися спокійними, — відповів Марк, продовжуючи дивитися на тварину. Він чув, що ведмеді зазвичай не нападають без причини, якщо не відчувають загрози, але чи працювали ці правила в реальному житті?

Ведмідь раптом підняв голову і подивився прямо в їхній бік. Від несподіванки Єва вдихнула занадто різко, а Марк відчув, як його серце завмерло. Тварина зупинилася, здавалося, роздумуючи, що робити далі. Секунди розтягнулися, мов вічність.

— Повільно назад, — прошепотів Марк, намагаючись не зводити очей з ведмедя. Вони почали повільно відступати, крок за кроком, сподіваючись, що ведмідь втратить інтерес.

Але звір несподівано заревів, повернувшись до них. Гучний рев змусив обох дітей здригнутися, але Марк не дозволив собі панікувати. Він знав, що бігти — це найгірший варіант.

— Єво, тримайся позаду мене, — сказав він, взявши палицю міцніше.

— Що ти робиш? — прошепотіла вона з переляком, але зробила, як він сказав.

Марк намагався виглядати сміливим, хоча страх охоплював його повністю. Ведмідь зробив кілька кроків у їх бік, але, на щастя, потім знову зупинився. Звір обнюхав повітря і, ніби втративши інтерес до людей, повільно повернув у бік і зник у густих кущах.

Марк і Єва залишилися стояти, задихані й нерухомі, ще кілька секунд, не вірячи своїм очам.

— Він пішов? — запитала Єва, ледве дихаючи.

— Так, він пішов, — відповів Марк, видихнувши з полегшенням.

Вони ще трохи стояли, не наважуючись поворухнутися, але коли нарешті стало зрозуміло, що ведмідь не повернеться, вони повільно рушили далі.