Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

трапом застукали підбори. Мініатюрна молода жінка поспішно підіймалася на борт, із зусиллям тягнучи за собою на позір важку сумку. Яскраво-червоний пуховик, здавалося, був для неї завеликий, розмірів на два. На вуха вона натягнула грубу плетену шапку. Русяве піщане волосся, гостре підборіддя, чудернацьке вбрання — ельф та й годі.

— Привіт, панове. Може, мені тут хтось хоча б руку подасть? — захекано запитала вона.

Дункан кинувся був до неї, але бородань його випередив. Широко всміхнувшись новій пасажирці, — білі зуби засяяли в темній бороді, — він без зайвих зусиль витягнув її важку сумку.

— Вчасно ж ти нагодилася, Меґґі. Ми мало без тебе не відчалили.

— Добре зробили, що почекали, або моя бабця вас би прибила. — Вона стала, сперши руки в боки, відсапуючись та розглядаючи чоловіків на палубі. — Привіт, Кеві­не, як ся маєш? Татко й досі змушує тебе тут надриватися?

Підліток зашарівся й опустив очі.

— То так.

— То так. Деякі речі ніколи не змінюються. Тобі вже вісімнадцять, маєш вимагати підвищення платні.

Я помітив, як спалахнули цікавістю її очі, коли вона побачила «рендж-ровер» поліції.

— О, то що тут відбувається? Сталося щось таке, про що я маю знати?

Бородань зневажливо мотнув на нас головою:

— В них допитуйся. Вони нам нічого не кажуть.

Усмішка молодої жінки зів’яла, коли вона побачила Фрейзера. І хоча швидко повернулася, у новому її сяйві майорів якийсь виклик.

— Привіт, сержанте Фрейзер, оце так сюрприз. Чого це ви до Руни вибралися?

— Справи поліції, — відповів категорично Фрейзер і відвернувся. Ким би не була ця молода жінка, його ця зустріч не тішила.

Усі пасажири, що запізнювалися, вже були на борту. Капітан порома із сином узялися до своїх справ. Почувся жалібний скрегіт мотора лебідки, трап було піднято, якірний ланцюг закріплено в належному місці, дерев’яна конструкція судна завібрувала. Жіночка кинула на мене останній допитливий погляд і зайшла до рубки.

Пором відригнув соляркою, відчалив та вийшов з гавані.

Море бушувало, звичайне двогодинне плавання забрало майже три години. Щойно ми вийшли з-під захисту Сторновейської гавані, Атлантика взялася виправдовувати свою репутацію. Пором борознив бурхливу сіру рівнину, сповнену сердитих хвиль. Він раз у раз злітав над гребенями, падав у провалля так, що виверталися шлунки, і здіймався знову.

Заховатися можна було лише в тісному пасажирському салоні, де випари солярки та спека від розжарених радіаторів додавали дискомфорту. Фрейзер із Дунканом здебільшого пригнічено мовчали. Я намагався розпитати Фрейзера про труп, але він, схоже, знав про нього не більше за мене.

— Та дурна робота, — пробуркотів він, витираючи піт, що краплинами виступив на лобі, — якесь п’яне заснуло надто близько від багаття, ото й усе.

— Воллес мені сказав, що його знайшов відставний кримінальний інспектор. Хто саме?

— То Ендрю Броуді, — долучився до розмови Дункан, — мій батько працював з ним на великій землі до того, як той перебрався до Сторновея. Кажуть, до біса був гарний поліціянт.

— Еге ж, «був», — повторив Фрейзер. — Я розпитував про нього перед тим, як ми виїхали. Кажуть, надто відлюдькуватий, таке до добра не доводить. Не любив у команді працювати. Чув, що він остаточно відгородився від усіх, коли жінка з дочкою від нього втекли. Тому він і на пенсію вийшов.

Дункан, вочевидь, зніяковів.

— Батько казав, що то в нього був стрес.

Фрейзер відмахнувся.

— Те чи те, однаково. Принаймні допоки він пам’ятає, що більше не інспектор. — Корабель знову труснуло й підкинуло на черговій величезній хвилі. Інспектор напру­жився. — Боже, з усіх клятих місць відправили саме до…

Я ще трохи побув у салоні, гадаючи, що взагалі роблю на маленькому поромі посеред Атлантики замість того, щоб бути вдома з Дженні. Останнім часом ми дедалі більше сварилися, і завжди через мою роботу. Ці думки мене зовсім не розрадили, тож зрештою я сидів та нервував, міркуючи, чи правильне рішення ухвалив та як маю залагодити свою провину перед подругою.

Зрештою я залишив поліціянтів та вийшов на палубу. Вітер одразу накинувся на мене, бризнув дощем, але порівняно до перегрітого закислим повітрям са­лону то було полегшення. Зігнувшись проти вітру, я тішився бризками на обличчі. Острів уже було видно: пором пихкав і наближався до темного масиву. Я вдивлявся в темряву та відчував знайоме стискання всередині: трішки нерви, трішки передчуття того, що чекає тут на мене.

Що б то не було, я сподівався, що воно того варте.

Краєм ока помітив сплеск червоного й обернувся на молоду жінку, яка невпевнено пробиралася до мене палубою. Раптом вона ледь не впала на останніх кількох кроках, тож я простягнув руку, щоб її підтримати.

— Дякую.

Вона вчепилася за поруччя біля мене та задиркувато всміхнулася.

— Жорстко. Ієн каже, що весело буде швартуватися.

Говірка в неї була м’якша, співоча, але подібна до мови Фрейзера.

— Хто такий Ієн?

— Ієн Кінрос. Шкіпер. Ми старі сусіди на Руні.

— Ви там живете?

— Вже ні. Моя родина перебралася до Сторновея, тільки бабуся тут. Ми її по черзі провідуємо. Отже, ви тут разом з поліцією?

Мене не зовсім переконала невинна інтонація за­питання.

— Щось таке.

— Але ж ви сам-то не з них? Не поліціянт, маю на увазі.

Я похитав головою.

Вона широко всміхнулася.

— Я так і подумала. Ієн казав, що вони вас називають «доктором». Там когось поранено? Чи що?

— Ні, наскільки мені відомо.

Видно було, що така відповідь тільки розпалила її ­цікавість.

— То що то за доктор, що їде на Руну разом з поліцією?

— Ви краще сержанта Фрейзера запитайте.

Вона скривилася:

— Еге ж, так він і скаже.

— Ви одне одного добре знаєте?

— Якось так. — Вона не продовжила теми.

— То чим ви займаєтеся на Сторновеї? — запитав я.

— О, я… пишу. Працюю над романом. До речі, я Меґ­ґі Кесіді.

— Девід Гантер.

Враження було, наче вона зберегла цю інформацію в спеціальному файлі. Ми трохи помовчали, спостерігаючи, як у слабкому світлі поступово наближається острів: сірі скелі, вкриті поверху невиразною зеленню, виростали з моря. Одна з них, висока