Саймон Бекетт - Записано на кістках. Друге розслідування, Саймон Бекетт

— Девіде! Я саме на роботу йду. Ти де?

— Їду до аеропорту.

Я почув, як вона сміється.

— Дякувати Богові! Я вже думала, ти телефонуєш сказати, що сьогодні не повернешся.

У мене серце впало.

— Насправді я саме тому й дзвоню, — сказав я. — Тут така штука. Мене щойно попросили ще одну роботу зробити.

— Он як.

— Це всього пару днів. На Зовнішніх Гебридах. Але там зараз більш нікому за це взятися. — Я замовк і не став розводитися про аварію потяга, бо це пролунало би як спроба перепросити.

Зависла пауза. Дженні розсміялася, і прозвучало це якось паскудно.

— Отже, що ти відповів?

— Що я їм перетелефоную. Я спочатку з тобою хотів поговорити.

— Чого? Ми обоє знаємо, що ти вже все вирішив.

Я не хотів влазити в цю суперечку. Глянув знову на водія.

— Дженні, слухай…

— Тобто не вирішив?

Я завагався.

— Саме це я й подумала, — сказала вона.

— Дженні…

— Мені треба йти, я на роботу запізнюся.

Почувся звук відбою. Я зітхнув. Паршиво починався день. «То ж перетелефонуй, скажи, що ти відмовився». Палець завис над клавіатурою.

— Не переймайся, друже. Моя жінка теж завжди мене гризе, — кинув через плече таксист. — Переживе, еге ж?

Я пробурмотів щось нейтральне. Вдалині над аеропортом здіймався літак. Коли я набирав номер, водій увімкнув сигнал повороту. Мені відповіли після першого ж гудка.

— Як туди дістатися? — запитав я Воллеса.

2

Більшість свого робочого часу я проводжу з померлими. Іноді — з дуже давно померлими. Я — кримінальний антрополог. Це підрозділ судово-медичної експертизи. Ніде правди діти, більшість не бажає стикатися із цією сферою діяльності, аж поки не виникне крайня потреба. Певний час я належав до цієї більшості. Коли мої дружина з донькою загинули в автокатастрофі, ця робота постійно нагадувала мені про втрату. Було надто боляче. Отже, я став звичайним терапевтом, лікарем, який має справу здебільшого із живими, а не з мертвими.

Але згодом події розгорталися так, що я був змушений повернутися до свого первинного заняття. Можна сказати, до покликання. Те, чим я займаюся, трохи подібне до патологоанатомії, трохи до археології, але виходить за межі обох дисциплін. Бо навіть тоді, коли біологічна природа людини руйнується, коли те, що раніше було сповнене життям, зводиться до розкладу, гнилі та старих висушених кісток, навіть тоді померлі можуть давати свідчення. Вони все одно здатні розповісти свою історію — головне, щоб нагодився той, хто може її розтлумачити. Саме цим я й займаюся.

Вмовляю мертвих розповідати їхню історію.

Воллес, мабуть, передбачав, що я йому не відмовлю. Для мене вже було заброньовано квиток на рейс до Льюїса, головного острова Зовнішніх Гебридів. Рейс затримали через погану погоду, тож я сидів у залі відправлення, намагаючись не звертати уваги, коли було оголошено лондонський рейс, яким я мав повертатися додому, коли завершилася посадка і коли він нарешті зник з табло.

У польоті нас так і кидало, добре хоч летіли ми недовго. День добігав кінця, коли я взяв таксі з аеропорту до поромного термінала в Сторновеї, похмурому робітничому містечку, яке й досі суттєво залежить від риболовецького промислу. Мене висадили на холодному туманному причалі, просоченому характерним для порту їдким і важким чадом солярки та риби. Я думав, що маю зійти на борт одного з великих автомобільних поромів, які випускали стовпи диму в дощове небо сірої гавані, але кораблик, на якому я опинився, радше скидався на маленьке риболовецьке судно, з тих, що іноді погоджуються перевозити пасажирів. Тільки «рендж-­ровер» поліції, який займав більшу частину палуби, переконав мене, що я потрапив куди треба.

Трап нудотно гойдався на важких хвилях. Знизу, на бетонному причалі, стояв сержант поліції, засунувши руки до кишень форменої куртки. Щоки й обличчя його були вкриті сіткою розірваних капілярів. При­пухлі злобиві очі з-під лоба спостерігали, як я нама­гаюся затягнути на борт свої сумку та алюмінієвий кейс з обладнанням.

— Ви доктор Гантер? Я сержант Фрейзер, — похмуро повідомив він. Імені свого не назвав, руки з кишень не витягнув. У нього була жорстка гаркава назальна говірка, зовсім не така, до якої я звик у центральних землях Шотландії. — Ми тут усе чекаємо, коли ви нарешті з’явитеся.

Буркнув та піднявся трапом, залишивши мене поратися з моїм важким багажем. Я перекинув ремінь сумки через плече, підхопив алюмінієвий кейс та почав підійматися за сержантом. Вологий слизький трап гойдався вгору-вниз із кожним сплеском хвиль. Я силувався втриматися на ногах, намагаючись прилаштувати ходу до непевного руху моря. Раптом хтось збіг трапом мені на допомогу. Молодик у формі констебля широко всміхнувся та прийняв важкого кейса в мене з рук.

— Ось, я візьму.

Я не заперечував. Він відійшов до «рендж-ровера», припнутого канатами до палуби, і поклав кейс на зад­нє сидіння.

— Що у вас там? Труп? — весело запитав він.

Я поставив сумку поруч з алюмінієвим кейсом.

— Ні, тільки здається. Дякую.

— Без проблем. — Йому було не більш як двадцять. Приязне відкрите обличчя, охайна форма, яку навіть дощ не зіпсував. — Я констебль Маккіні, звіть мене просто Дункан.

— Девід Гантер.

Він з ентузіазмом потис мені руку, наче хотів компенсувати непривітність Фрейзера.

— Отже, ви і є той криміналіст?

— Боюся, що так.

— Класно! Тобто не класно, а… ну ви зрозуміли. Так чи так, ходімо десь із цього дощу.

За рубкою стернового для пасажирів було відгоро­джено скляний відсік. Перед входом Фрейзер щось гаряче втовкмачував бородачеві в рибальському дощовику. За ним довготелесий прищавий підліток похмуро споглядав, як сержант тицяє пальцем у повітря.

— …і так уже досить довго чекали, а тепер ви мені кажете, що не готові відпливти?

Бородань незворушно витріщався на нього.

— Буде ще одна пасажирка. Ми не відчалимо, поки вона не з’явиться.

Червоне обличчя Фрейзера набуло пурпурового відтінку.

— Це не клятий туристичний круїз. Ми вже вибилися з графіка, то підіймай вже цей трап, ок?

Очі над чорною бородою якось особливо дико за­блищали.

— Це мій човен, і я тут графік виставляю. То як тобі кортить підіймати трап, то сам і роби.

Фрейзер зібрався був показати, хто тут головний, як