Nox Carmen (Нокс Кармен) - За темними стінами, Nox Carmen (Нокс Кармен)

Розділ 1.2

Єдиним освітленням у кімнаті слугувало полум’я свічок, від якого на наші обличчя лягали химерні тіні. Розташувавшись посередині пентаграми й узявшись із Софією за руки, ми пошепки промовляли заклинання, що кривим почерком виведене на пожовклій сторінці старовинної книги.   

— O animum perditum! O confusus spiritus! Sentire vocationem meam, sentire calorem meum, et veni ad illum, vox mea ad te vocat, labia mea susurrant nomen tuum. O mi Meliso, aperi mihi! Veni ad mundum vivorum, an inter mortuos pereat aeternum! 

Софія розімкнула наші руки та потягнулася до кинджала, аби завершити ритуал, проливши свою кров. Як тільки її пальці доторкнулися до холодного руків’я, відьма відсахнулася, наче ошпарена, та зіп’ялася на ноги.  

— Я не можу, — похитала вона головою. — Не можу... не можу... Вона мені не пробачить. Її душа заслуговує на спокій. — Софія втупилася в мене скляним поглядом і тихо додала: — Ми дарма її тривожимо. 

— Що?.. — я швидко закліпала. — Ти цілісінький місяць мені цим голову морочила! Меліса те, Меліса це, — поморщилась. — А зараз відступаєш? Визнай, ти злякалася. 

— Я нічого не боюсь, — шикнула подруга та заклала білосніжне пасмо за вухо. 

— Ти напевно ніколи до цього не бачила духів, тому тобі страшно, — продовжила розмірковувати. — Спочатку трималася хоробро. І коли тобі не вдавалося знайти відповідний ритуал для виклику, ти десь глибоко всередині раділа, хоча й корчила сумну мордочку.  

— Це не так, — Софія знову заперечно струснула головою.  

— Так-так, — я задоволено вишкірила зуби. — Ти хочеш попрощатися з подругою, але боїшся. Я допоможу тобі. Зроблю вибір за тебе. 

Я вхопила кинджал і зробила неглибокий поріз на своїй долоні. Темно-гранатова кров тягучими краплями обпала на дерев’яну підлогу.  

Від раптової тиші з’явився тиск у скронях. Усе навколо посіріло, а від крихітних вогників свічок перестало надходити тепло. Тіло стало невагомим.  

Підвелася з підлоги та простягнула руку до Софії, що з округленими від жаху очима дивилася на місце, де я щойно сиділа. 

— Орисю, що сталося? — заговорила подруга, і голос її залунав глухо, ніби вона знаходилася під товщею води. Простежила за поглядом Софії та розтулила рот, готуючись виразити криком усі свої почуття від всепоглинущого страху до нерозуміння й шоку, але з моїх губ злетів лише схлип, схожий на плач дитини.  

Моє тіло досі сиділо на підлозі, підібгавши ноги під себе, очі неспокійно металися під закритими повіками, а рука притискала лезо до долоні. 

— Де ти? — дзвінкий жіночий голос пронісся за зачиненими дверима. Подумала про те, що хочу опинитися біля власниці загадкового голосу, й моя душа миттю перенеслася до велетенської зали академії. Над головою вистукував стрілкою масивний годинник. Вона тремтіла та не могла зрушитися з місця, застрягнувши на позначці «двадцять два». 

— Де ж ти? — повторила жінка, яка сиділа навколішках до мене спиною. Кінчики її чорного волосся занурились у кров, що розлилася по підлозі, а тіло здригалося від приглушеного ридання. — Де... ти? 

Я знову розімкнула губи, спробувала відповісти хоча б щось, але слова мої потонули в її несподіваному вигуку: 

— Навіщо ти це зробила?! — Жінка розвернулася до мене, її зелені очі пришпилили мою душу до землі, відбираючи змогу рухатись. — Навіщо прив’язала мене до себе? 

Стіни здригнулись. Здавалося, вони ось-ось складуться мов картковий будиночок. Однак не це мене зараз хвилювало, а чорнокоса жінка, що підвелася з колін і тепер нависала наді мною.

Я знала її. 

— Мелісо... — витиснула із себе її ім’я та закашлялась. Вона змінилася в обличчі, погляд пом’якшився, а губи перестали кривитися, натомість розтягнулись у привітній усмішці. 

— Тобі треба негайно забиратися звідси. І... і не вір нічому, що тут побачиш. 

З останніми словами Меліси я опинилася посеред коридору в жіночому крилі. Зробила два кроки в сторону нашої кімнати та завмерла соляним стовпом від зустрічі з яскраво-багряними очима в кінці коридору. Темна чоловіча постать стрімко насувалася на мене, скидаючи зі стін картини. 

— Швидко тікай! — виникла переді мною Меліса, розкинувши руки в сторони. Я пройшла крізь двері та стрибнула у своє тіло. Вдихнула на повні груди й опустила очі на свою долоню, повністю забарвлену в червоний від крові.  

Софія присіла поряд, простягнувши мені клаптик тканини, щоб я могла перев’язати поріз.  

— Я бачила її. — Я хапала повітря губами, жадібно його ковтала, не в змозі ним насититись. Уважним поглядом просканувала кімнату на наявність тут Меліси або тієї постаті, проте все виглядало... нормальним. — Вона сказала...  

Мене перебив наполегливий стукіт у двері. 

— Ти ж їх замкнула? — прошепотіла Софія. 

Я заперечно похитала головою. 

Золотиста блискуча ручка опустилася донизу і двері зі скрипом прочинилися, впускаючи всередину кімнати прохолодне повітря. Ми із Софією перезирнулися, коли незнайомий нам чоловік переступив через поріг і сперся спиною на одвірок, склавши руки на грудях. Його оголену шию перетинали лінії татуювання, зникаючи під сорочкою, чорне волосся було розпатлане, мовби він тільки-но виліз із ліжка, а лазурові очі злегка потемніли й загрозливо щулились. 

— Чим ви тут займаєтесь? — прохрипів його голос, від якого мене обдало струмом. Я важко ковтнула. 

— А ви, вибачте, взагалі хто? — зорієнтувалася першою Софія та підвелася, вперши руки в боки. 

— Ваш новий викладач із темної магії, — чоловік обвів її поглядом із голови до п’ят та перевів очі на мене.  

Я подала голос, що зараз звучав як писк пацюка: 

— А зі старим що?  

— Сімейні обставини, — він криво посміхнувся, занадто довго затримавшись на моїх грудях. — Лягайте спати, дівчата. Завтра у вас буде важкий день. 

Підморгнувши мені наостанок, чоловік розвернувся та вийшов за двері. Софія випустила повітря крізь зуби й сперлася на бильце свого ліжка, яке заскрипіло під її натиском.  

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍