denys storm and arcanum - Далекий край , denys storm and arcanum

– Ніка, – сказала вона і посміхнулася.

– Марк, – вже трохи веселіше відповів хлопець.

– Я бачу, в тебе гарний смак у одязі, – усміхнено помітила Ніка.

– А я бачу, ти любиш знайомитись, – із сарказмом відповів Марк.

– Ахах, ти про це? Просто не люблю невдах.

– Розумію.

– А ти чого не їси? – поцікавилася Ніка.

– Я такою гидотою не харчуюся.

– Якщо не їстимеш салат, то може віддаси нам? – сказав Микита, не зводячи погляду з Ніки.

– Ще чого? Може тобі ще й грошей позичити? – злісно відповів йому Марк.

– Якщо не шкода, то не відмовлюся, – засміявся Микита.

Парочка за столом жарт не оцінила. Марк продовжував клацати в телефоні, а Ніка злісно подивилася на Микиту і почала їсти, а ось Влад, який постійно сидів сумний, усміхнувся.

Після обіду діти почали розходитися, молодші на тиху годину, а потім на річку та в ліс, а після прогулянки вони повинні піти дивитися мультики в актову залу, а потім спати. Таким був розклад найменших відвідувачів цього табору.

Середні та старші повинні піти знайомитися з усім персоналом табору, у тому числі й найважливішою людиною цього місця – директором табору. Молоді вожаті відгукувалися про нього не дуже добре, говорили, що він у досить зрілому віці, але не схожий на решту людей такого віку, це не добрий дядечко, який дасть цукерку, а радше злий і неприємний дядько, розмовляти з яким було дуже неприємно, але це були тільки чутки та думка інших людей, і деякі діти боялися його, ще навіть не побачивши, але познайомляться вони з ним лише ввечері.

Ближче до вечора деякі діти просто лягли спати, деякі пішли з малюками дивитися мультики, а більшість збиралася на концерт, який приготували їм вожаті та вихователі, але їм був цікавий не так концерт, як дискотека після нього. У багатьох були свої наміри, познайомитись з кимось, потанцювати, адже багатьох у цьому віці цікавили нові почуття, стосунки чи просто нові знайомства.

Дівчата у своєму крилі на другому поверсі активно одягалися та фарбувалися, але не всі, в одній кімнаті були дівчата, які сперечалися про те, йти туди чи ні.

– Ань, навіщо нам туди йти? – сказала повна дівчина своїй співрозмовниці, яка намагалася намалювати рівні стрілки.

– Ну як навіщо, Жень? Подумай, ми подивимося концерт, який для нас підготували, адже який сенс сидіти у кімнаті та втикати у телефон? – відповіла Аня.

– Ну ти хочеш, ти й іди, а я в цьому брати участі не збираюся, – Женя відкрила свій черговий судок з їжею.

– Ну і правильно, ТАКЕ людям показувати не можна, сиди в кімнаті і вплітай свою їжу, щоб тебе рознесло ще більше, – пролунав голос Ніки з-за дверей.

Погляд Жені спалахнув люттю, вона, звичайно, звикла чути різні образливі речі, але настільки образливі вона чула вперше.

– У тебе комплекс якийсь чи ти просто народилася без мізків?! – грубо відповіла Женя. – Аня, я згодна, підемо на естраду, вожаті ж так старалися, – і кинула злий погляд на Ніку.

– О, дівчата сваряться, а бійка буде? – звідкись з'явився Микита. – Ніко, чудово виглядаєш, може підемо разом на концерт?

– Ти дурень!? – грубо відповіла Ніка. – Ми в одному загоні, тож і так разом підемо і взагалі, чого ти до мене причепився?

– Ти мені сподобалася, – з усмішкою сказав Микита.

– А ти мені ні, тому відвали від мене! – різко сказала Ніка, зачинивши двері перед його носом.

Дівчата продовжили збори, і через деякий час уже всі стояли перед корпусом, чекаючи їхніх вихователів, адже діти ще не знали де розташована ця естрада. Вихователі прийшли і повели всіх через дворики корпусів і через їдальню до дуже великої будівлі, яка сильно відрізнялася від усіх інших, мабуть, вона тут була і до того, як побудували цей табір. Естрада була збудована з червоного каменю та сірих блоків, а на даху виднілися маленькі вежі, ніби для спостереження за чимось дуже важливим. Усередині будівлі були лавки для сидіння і велика сцена для виступів, прикрашена всіма відтінками сірого, жовтого і зеленого. На задньому фоні висів напис великими літерами «Ласкаво просимо».

Вожаті привели дітей і почали готуватися до виступів, залишивши дітей на кількох вихователів. Діти почали розсідатися, середні сіли спереду, щоб усе добре бачити, а старші навпаки прагнули сісти якомога далі один від одного. На останні лави сів хлопець зі шрамами на обличчі, якого не було в їдальні, з причин, відомих лише йому. Явно не бажаючи ні з ким спілкуватися, він сів на лавку біля самої стіни, сперся на стіну і байдуже дивився у велике вікно, біля якого стояли колонки, як і по всьому периметру приміщення, для того, щоб звук розподілявся рівномірно. На ті самі задні лави, тільки з іншого боку біля стін, сіли Аня і Женя, щось бурхливо обговорюючи. До тих же лавок пройшов і Марк, але не побачивши вільних, звернувся до хлопця зі шрамами:

– Гей ти, звали з мого місця, – грубо сказав і штовхнув його ногу.

– Хлопче, ти нічого не переплутав? – гнівно відповів той, різко підскочивши з місця. – Може показати тобі, де твоє місце? – так само грубо відповів і, схопивши Марка за комір, сильно притиснув того до стіни, погляд його палав люттю.