Любава Волошин - Змії вміють кохати, Любава Волошин

 Він давно вже мріяв про це. Про світ де магія буде чимось доступним,про світ де всі обдаровані будуть могти вчитись  закляттям. Оскільки зараз справи з знаннями були погані. Древні чистокровні поди зберігали у таємниці свої заклинання та рецепти щіль та настоїв. І багато таємниць пропадало разом з виконанням чистокровних родів.

Годрик марив про школу чарів. Він мріяв про те як викладачі щ різних родів будуть ділитись знаннями. Збільшувати та накопичувати їх арсенал і просвітляти нове покоління.

Ідея є, ідеї бути. Листи що він написав до всі великих домів були розіслані. І потягнулись дні в очікуванні.

Минали тижні, в тиші без відповідей і без  візитів від гостей.

Годрик засмутився, його зїдало очікування. Він не знав куди себе подіти  і від цього його починала брати злість.

Сидячи в своїй вітальні він міцно вчепився пальцями у руді кучері і схилив голову.

-" Ненавиджу чекати!"

Годрик володів запальним норовом,який тільки підчіркувала юнацька прить та запал.

Він почав керувати долиною Грифіндорів декілька років тому,коли у вічність відійшла його матінка. Вона розділяла думки сина з приводу школи і навіть допомогла розробляти плани навчать, структуру навчального закладу та методи викладання.

Годрик пишався тим,що його мати хотіла світлого майбутнього для юних поколінь. Радів він і тому,що поруч була його люба наречена Лідіяна. Яка в усьому його підтримувала,однак не втручалась в справи Годрика і можливо так і було краще.

 В ранок одного осіннього дня,коли після тижню злив із за обрію виринуло сонечко,Годрик прокинувся у напрочуд пречудовому настрої. Чомусь сьогоднішній день був напрочуд хорошим у його очах,а долина манила його більше ніж коли небуття своїми просторами. Силуети  далекого лісу та гір,що ледви виднілися на заході були подібні картині митця,у відблисках сонячного проміння і росяного помаланцево-багряного ранку.

Годрик завмер на порозі вдивляючись у цю красу. Він вже хотів заходити в дім  коли побачив двох людей,що прямували  неспішною ходою до його маєтку.

Молодий чоловік неспішно вів коня. Його смарагдовий одяг виглядав брудним, певно через дорогу, але точно був пошитий з дорогих тканин. Та і сам чоловік виглядав не простим. Його хода і високо підняте підборіддя видавали гордливий норов та упевненість в собі.

Схоже хоч один його лист таки дістався до адресата...