Julia Shperova - Хімера, Julia Shperova

Шеф Вомерфілд задоволено помахав своєму найкращому детективу, на що той скорчив кислу міну. Шеф напевно підозрює навмисний підпал, інакше Дастіна не викликали б з відпустки: цілих три прекрасні, позбавлені роботи дні на західному узбережжі закінчилися так прозаїчно, навіть не розпочавшись!

Дастін зробив кілька кроків углиб будівлі і відразу ледь не задихнувся. В'їдливий гар уп'явся в його легені, він закашлявся. Повз нього проходили пожежники з обгорілими дерев'яними балками в руках, звідусіль долинав дратуючий стукіт; хтось милосердно сунув йому до рук респіраторну маску.

Епіцентром вибуху виявилася кухня - на стіні за плитою красувався візерунок з сажі, схожий на квітку, що розпустилася. Куди не впаде око, все навколо було поламано і вкрите гаром пожежі. Все ще їдко димили пластикові тумби, але в одному місці підлогу вже розчистили і там щосили поралися лаборанти, закутані в білі комбінезони і захисні маски так, що виднілися самі тільки очі.

- Що чути, хлопці?

Один із лаборантів обернувся. Навіть крізь маску було видно, який той здивований. Він щось сказав, але через респіратор не було чути. Лаборант різко стягнув маску на підборіддя.

- Гей, Дасті, що ти тут робиш? Ти ж маєш бути у відпустці! - погляд чорних очей на смаглявому обличчі так і вп'явся у детектива.

- Привіт, Адаме. Як бачиш, уже ні, - невесело посміхнувся О'Ніл, приймаючи чергове рукостискання.

- Де твоя маска? Цією гидотою краще не дихати, потім тиждень будеш її разом із легенями відхаркувати, гарантую.

Дастін невпевнено помахав перед собою респіратором і знову перепитав.

- То що тут у нас? Нещасний випадок?

Адам Мендес невдоволено похитав головою:

- Ти безнадійний, Дасті. Але якщо потім попросишся на лікарняний... - лаборант помітив, як приятель закотив очі. - Так-так, я знаю, ти не такий. Гаразд, наша жертва...

- У нас жертва?

Дастін озирнувся, але жодного тіла не побачив.

- А ти шефа взагалі бачив? Він що, не сказав тобі?

- Бачив, але ... - Дастін жестом попросив Адама продовжувати.

- Загиблий - Артур Ділейні. Документики при ньому були. Чи помер він задихнувшись чадним газом, чи ні, ми ще не знаємо, але це швидко встановлять.

- Де знайшли тіло?

- У коридорі. Сидів, притулившись до стіни, але його вже відвезли до моргу. Розтин-шмозтин: кілька годин і ми всі дізнаємося про цього небіжчика. - Адам активно допомагав собі жестами, це трохи діяло Дастіну на нерви.

- Краще б так і було, - муркнув собі під носа детектив, оглядаючись. Вікно на східній стіні було відчинене навстіж, впускаючи свіже морозне повітря. - Що з входами? Вікнами?

- Двері всього одні, і вони були зачинені зсередини, вікна теж зачинені, це вже зараз відчинили, щоб вивітрилася ця гидота. Так що у нас повний набір, - Адам показав на східне вікно і знизав плечима.

- Так, глухо. А що родичі? Вже сповістили?

- Наче ні, але я не впевнений, - лаборант поплескав детектива по плечу. - Це ж твоя робота - знати все на світі, правда?

- Слушно, - підтвердив Дастін і натяг на обличчя маску-респіратор. - Як я виглядаю?

Голос у масці звучав глухо, але Адам зрозумів його і без слів.

- Як з обкладинки! Набагато краще, ніж без неї - ти зовсім не засмаг. Так хоч це в очі не впадає.

- Начебто я мав час дістатися пляжу, Мендесе.

Адам опустив голову додолу, але за мить підняв назад. Вказівний палець завмер перед його обличчям.

- Щось пригадав?

- Слухай, Дасті, я сам не бачив, але хлопці сказали, було щось дивне в цьому небіжчику.

Детектив терпляче чекав.

- У нього не було зіниць, Дасті. Тільки білки.

- Це що ще за нісенітниця? - пробурмотів О'Ніл. - Ви тут що, надихалися чадного диму?

- Кажу як є. Може отрута якась зіпсувала бідолаху зір, ха.

- Давай без цих твоїх теорій змов, гаразд, Адаме?

- Якби ж то, Дастіне, якби, - невесело посміхнувся лаборант.

Вони попрощалися і детектив поспішив вийти на повітря. Він мерзлякувато зіщулився, слабкий ранковий дощ перетворився на справжнісіньку зливу, миттєво вкриваючи свіжий сніг крижаною кіркою.

- Ну і де мені вас шукати, родичі? - промовив він, звертаючись до самого себе.

Родина загиблого найчастіше сама знаходила його, бувало, він навіть не встигав доїхати до місця злочину, і відразу починалися сльози-погрози, так він це називав. Істерика. Але тут все було інакше, ніяких тобі вбитих горем дружин, матусь, дітей. Жодних підвищених тонів та з'ясування стосунків.

Можливо, родичі ще не в курсі безглуздої смерті цього, як його... Артура Ділейні. Детектив О'Ніл освіжив у пам'яті ім'я загиблого, мигцем глянувши у попередній звіт. Його погляд раптом зачепився за рядок у справі.

- Загиблий був вимазаний блакитною фарбою, що світилася, - простяг Дастін, перечитуючи рядок раз за разом. - Що ще за фарба?