Сергій Клемін - По той бік туману, Сергій Клемін

Біла імла оточила газон настільки щільно, що ледве було видно обриси сусідніх будинків. Дерева тонули в білому серпанку, здалеку перетворюючись на подобу велетнів, які блукали між будинками. Макс зробив кілька кроків і знову озирнувся. Він упіймав себе на думці, що подружжя Авербах, які вчора натякали на появу крабів з приходом туману, таки були неправі. І як він – досвідчений юрист, чиє друге ім’я було містер Сумнів, тільки повівся на цю банальну страшилку? Краби-людожери – це звучало занадто фантастично. Якби Алан про це знав, він би не став наражати на небезпеку свого приятеля, нехай і не найкращого в цьому світі. Дорн – людина не мстива, принаймні Макс був в цьому переконаний. Звичайно, свого часу вони мали невеликий конфлікт через спільну знайому на роботі, до якої намагалися «підкотити» і Алан, і Макс. Тала була дуже гарна собою – широкі стегна, великі груди, великі очі і розкішне кучеряве волосся. Вона пропрацювала в тій юридичній фірмі дуже недовго. До того ж з’ясувалося, вона вже давно знайшла «обранця своєї мрії», тож ні Алан, ні Макс з самого початку не мали жодних шансів. На тому їхня сутичка і закінчилася. У житті всяке буває. Головне, Алан – людина не мстива.

Макс пройшовся по невеликих провулках, милуючись міськими околицями, що тонуть у молочному тумані. Жоден краб дорогою не зустрівся. Цього й слід було чекати. Його губи розтеклися в задоволеній усмішці. Він – Макс проведе на острові добрі два місяці, і йому буде тут комфортно (не рахуючи відсутності мобільного зв’язку та інтернету). Людей було дуже мало. Втім, навряд чи комусь захочеться виходити так рано, та ще й у туман. Однак, пройшовши ще один квартал, він насторожився. Його дихання почастішало, серце почало битися швидше. Він побачив, як у дворі навпроти кілька мешканців метушилися, немов одержимі; вони вибудовували високі барикади з підручних речей. У хід йшло все: старі коляски, дошки, шматки шиферу. Великі шлакоблоки переходили з рук до рук і опинялися на вершині імпровізованої барикади. Невже вони готуються до наступу ракоподібних? Макс не міг у це повірити. Тільки зараз він згадав про слова тітоньки Танаїт, яка говорила про те, що майже в кожному будинку є свій бункер. Люди знають, із чим мають справу. БУНКЕР МАЙЖЕ В КОЖНОМУ БУДИНКУ! БУНКЕР… БУНКЕР… В КОЖНОМУ БУДИНКУ! Ці слова промайнули, наче рефреном у його голові. Невже це все правда? Від усього цього було не по собі; навіть стало важко дихати, наче груди здавлювало щось дуже важке і огидне. Люди бігали подвір’ям, як заведені, проте в інших дворах, крім туману, нічого не відбувалося.  

Макс зробив крок і знову зупинився. Він хотів було запитати тих людей, мовляв, чи не від полчищ крабів ті вибудовують барикади, але потім подумав, що це питання прозвучало б дуже дивно і безглуздо. Він не хотів червоніти перед незнайомими людьми, ставлячи такі ідіотські питання: він – юрист; у своєму житті йому рідко доводилося червоніти перед будь-ким. Макс Зінгер не звик опинятися в безглуздих ситуаціях, за які йому було б соромно, тому ідею з питаннями він вирішив відкинути і пішов далі.

До полудня туман майже розтанув, не залишивши сліду. За цей час Макс встиг пішки обійти майже весь острів і залишився задоволений своїм походом. Здавалося, вологість тільки посилювалася. Сорочка, в якій він вийшов з дому, прилипла до мокрого тіла, як клейка павутина, що обплутала з усіх боків. Десь високо лунав крик чайок. Було вітряно, свіжо та тепло. Небо сталевого кольору, наче обіцяло, що незабаром почнеться невеликий дощ, але дощ не пішов ні за годину, ні з настанням сутінків. Найголовніше, що червоних чудовиськ не було, палити не хотілося. І це стало великим полегшенням для Макса Зінгера.

Цього вечора сусіди на ґанку не з’явилися. Макс подумав, що зараз вони мають згоряти від сорому за сказане вчора. Він би теж на їхньому місці постарався не виходити з дому, щоб не зустрітися з грізним поглядом. Через кілька годин Макс сів біля свого ґанку і задумливо дивився на усипане зірками небо, його захлиснули спогади про перші роки шлюбу; думки, як птахи, ліниво підносилися вгору. Він подумав, що приїхати на острів святої Ніни було правильним рішенням.

Ближче до одинадцятої він пішов спати.

Рано-вранці його розбудили дивні звуки, які з кожною хвилиною тільки посилювалися. У двері на першому поверсі хтось безладно і безперервно стукав. Це був дивний, неприємний, глухий звук, ніби билися гілки великого дерева під тиском сильного вітру. Але… ані вітру, ані дерева біля ганку не було. За білими від туману вікнами чулася якась метушня, ніби хтось незграбно перетягував мішки з горіхами. Зінгер піднявся з теплого ліжка і по сходах помчав униз. Перша думка, яка його відвідала: хтось вирішив зранку над ним пожартувати, і цей хтось зараз матиме великі проблеми. Макс схопив лопату, що стояла біля входу в підвал, і кинувся до парадних дверей. Цей незнайомець, хто б він не був, зараз отримає своє. Юрист у період своєї юності не раз потрапляв у хлопчачі бійки, він умів давати відсіч: так його навчила вулиця. Зараз настав час показати розумникам, що означає зв’язуватися з Максом Зінгером. Він їм дасть урок, який вони запам’ятають надовго. Лють переповнювала його. Він повернув ручку дверей. Парадні двері відчинилися. І... те, що він побачив, змусило його застигнути, наче воскова фігура. Ком застряг у горлі, немов важкий камінь.

Макс стояв і не рухався.

Туман молочного кольору охопив усі вулиці; з його білої пелени виповзали великі червоні краби з потужними клешнями і мандибулами, перетворивши галявину біля будинку на червоний килим, що ворушився. Їхні очі, ніби говорили: «Ну що, хлопче, дочекався? Тепер ти далеко не втечеш. Ми тебе з’їмо, але не переживай, ми з’їмо тебе душе швидко». Один за одним чудовиська, розміром з німецьку вівчарку, виникали з туману, повільно підповзаючи в бік його дерев’яного ґанку. Їх ставало більше й більше. Здавалося, цьому панцирному легіону не було кінця. Очі Макса виглядали, як дві великі перлини. Нічого подібного він ніколи не бачив у своєму житті. Істоти пересувалися якось незграбно, підштовхуючи одна одну і навалюючись зверху.