Сергій Клемін - По той бік туману, Сергій Клемін

– Дякую. Радий, що в мене такі сусіди.

– І все ж вам треба звідси поїхати, – сказала з впевненістю в голосі жінка похилого віку в капелюсі. – Тутешні червоні краби зовсім не такі, якими їх звикли бачити в ресторанах. Вони набагато більше, ніж п’ять сантиметрів завдовжки, набагато більше. Це все через цих військових. Через них природа збожеволіла.

Її чоловік додав.

– У минулі часи міграції крабів нікому не приносили незручностей, а зараз це – справжнє стихійне лихо. Вони ось як вимахали.

Старий спробував показати руками розміри гігантів.

– Не завжди і рушниця допоможе.

– Святі угодники! Вона здатна їх умертвити.

Тітонька Танаїт кинула на старого невдоволений погляд.

– Не кажи нісенітниці. Коли їх багато, вони поводяться дуже нахабно. Жодна рушниця їх не зупинить.

– Кажу тобі, вона може їх прибити, якщо правильно цілитися і своєчасно натискати на курок. Я бачив таке минулого року. Сіммонси – сусіди через три будинки дали їм відсіч.

– Ну, і де вони тепер?

У старого на обличчі виник жаль.

– Їх загризли тільки тому, що вони вчасно не забили вікна.

– Ні, я тобі кажу. Справа не в вікнах.

– Ось, вічно ти зі мною сперечаєшся.

Здавалося, людина з вусами голосила за двох.

Макс дивувався. Він хотів зателефонувати Алану, але мобільник вказував на відсутність сигналу. Це було дивно, враховуючи, що острів святої Ніни розташований не так далеко від континенту, і зв’язок мав бути не просто добрим, а відмінним. Тут мають бути якісь вишки мобільного зв’язку або щось подібне. Все-таки тисяча мешканців на острові – це не дві людини. Алан міг би попередити про це, хоча він може бути і сам не в курсі.

– Не намагайтеся додзвонитися. Це марно, – добродушним голосом сказав старий, ліниво сідаючи в крісло на ганку. – Тут була вишка, але пару місяців тому її зламали, і мобільний зв’язок перестав працювати.

– Зламали?

– Так. Казали, її відновлять, але це буде не раніше ніж у грудні. Тож поки що без зв’язку.

Макс невдоволено посміхнувся. Він навіть хотів розбити мобільний телефон, але вчасно втримався. Йому доведеться стирчати на цьому острові без зв’язку цілих два місяці. Все це виглядало невтішно. Він спробував взяти себе в руки.

– Я не боюся труднощів, – відповів він, наче його знімає камера для ток-шоу, – переживемо.

Таня Авербах не зводила з нього очей.

– Справа, звичайно, ваша, пане Зінгер, але з появою туману на острові справді почнеться нашестя великих крабів. Раніше вони з’являлися в сезон дощів, але зараз – тільки в туман. Якби вони були безпечними, я б вам і слова не сказала, але вони КИДАЮТЬСЯ НА ЛЮДЕЙ, подумайте про це.

Втрутився її чоловік.

– У нас є підземний бункер, якщо що. Він є майже у всіх місцевих. Ви можете перечекати разом із нами. Так буде безпечніше. Ми будемо лише раді.

– Так, нам буде приємно провести час разом, – підхопила стара жінка.

Макс збирався заходити до будинку, але обернувся.

– Дякую, звичайно, але я якось впораюся.

Він намагався виглядати ввічливим, але все всередині говорило лише про одне: ця «солодка парочка» ПРОСТО ЙОГО ШИЄ В ДУРНІ; вони так роблять, щоб приїжджі люди, такі як він, не затримувалися тут надовго. Літні люди просто хочуть його налякати. А може, вся річ у тому, що їм просто дуже нудно. Таке також часто буває. Він згадав про те, як у перші роки після весілля жартував над своєю молодою дружиною Каталіною. Іноді це були досить витончені пранки. І він про це ні краплі не шкодує. Одним словом є що згадати.

Коли Макс розклав свої речі у просторих кімнатах і вже лягав спати, він спіймав себе на думці про те, що старим трохи вдалося його налякати. Їхня гра виглядала переконливо. Зрозуміло, він колись чув про гігантських крабів-павуків із розмахом першої пари ніг до трьох метрів. Але, по-перше, такого роду краби – рідкість серед ракоподібних, по-друге, цей морський мешканець зовсім не небезпечний для людини (чого не можна сказати про саму людину стосовно даного краба), а по-третє, він живе біля японських берегів що дуже далеко звідси. Тож балаканина двох людей похилого віку не вивела його повністю з рівноваги, хоча вони дуже старалися.

Наступного ранку Макс прокинувся з почуттям небувалої легкості. Ймовірно, тутешня погода та відчутний морський бриз відіграли в цьому не останню роль. Не виключено, що місцеве населення (а тут, як він зауважив, проживають переважно люди похилого віку) входить до якихось довгожителів, з якими пов’язують відомі «блакитні зони». Простіше кажучи, люди тут щасливі. Можливо, і він – Макс Зінгер, якщо залишиться тут жити, стане одним із цих щасливчиків. Чим чорт не жартує? Заманлива ідея! Але… але… але… він у душі – любитель автівок, високих хмарочосів та великих міст. Макс глибоко зітхнув і вийшов на ганок, що вже потопав в тумані. Запах вологої деревини та трави атакували його ніздрі. Тихий приємний ранок, лише десь вдалині було ледве чути, як пінисті хвилі билися о берег... і довкола туман.

Здавалося, що туман проникав повсюду.