Сергій Клемін - По той бік туману, Сергій Клемін

Добралися до острова досить швидко, незважаючи на вітер, що піднявся, і легкий дощ, який, втім, швидко припинився. На годиннику ще не було семи. З висоти острів здавався зовсім невеликим – чудовий шматочок раю на Землі. Тут Макс почував себе, як перлина посеред мушлі. Алан не збрехав – природа на святій Ніні справді гарна. Літак м’яко опустився і викотив сходи. Аеродром був дуже невеликим, втім, це очікувано. Смуги були оточені з усіх боків пальмами, мангровими деревами та папоротями. Десь серед цієї зелені тонули дахи двоповерхових дерев’яних будиночків, що нагадують шахову дошку. Ті, що стояли ближче до води, трималися на палях.

Макс виринув із літака і посміхнувся.

Волога настільки сильно відчувалася в повітрі, що, здавалося, при бажанні воду можна було витягати прямо з нього: достатньо поставити якийсь спеціальний кулер.

Макс бадьоро підхопив свої сумки і пішов геть з аеродрому в бік села. Замовляти таксі не було сенсу. Весь острів можна спокійно обійти пішки за день. До того ж йому хотілося детальніше вивчити місцевість, дороги, будинки та просто насолодитися навколишнім ландшафтом. Люди, що сиділи на своїх імпровізованих «кріслах» з очерету, неподалік узбережжя, привітно йому посміхалися. Макс випадково згадав, що вже цілий день він не викурив жодної цигарки, проте тут на острові святої Ніни курити не було жодного бажання. Це була, швидше, приємна новина, тому що він давно намагався кинути палити, але через постійні нервові зриви на роботі він димив як старий паровоз. Можливо, подіяв місцевий морський бриз чи ще щось. Але пачку з цигарками він все ж таки вирішив поки не викидати.

Сірий двоповерховий будиночок на розі п’ятої вулиці він знайшов майже одразу. На його обличчі з’явилася задоволена посмішка. Було видно, що тут довгий час ніхто не жив – трава на подвір’ї була майже по коліно, шар пилу на вікнах і фарба, що облупилася, говорили самі за себе.

– Ви, очевидно, сьогодні прилетіли літаком? – пролунав приємний жіночий голос. Макс обернувся. На ганку в сусідньому дворі сиділа жінка похилого віку в широкому солом’яному капелюсі, яка з цікавістю спостерігала за незнайомцем.

– Так, я ваш новий сусід. Мене звуть Макс Зінгер.

Усміхнувся Макс, залишивши свої сумки.

– Дуже приємно, хлопче, – спокійно сказала вона. – Мене звуть Таня Авербах, але всі мене називають тітонька Танаїт. У нас тут усі один одного добре знають. Острів, як бачите, невеликий.

Жінка похилого віку в капелюсі дивилася на вечірній обрій крізь гостя, ніби той був прозорим, як скло. У її очах Макс помітив якусь мрійливість чи навіть безтурботність, хоча, можливо, доживи він до її віку, виглядав би не краще.

– І чи часто у вас тут бувають дощі? – поцікавився Макс, намагаючись здаватися доброзичливим. – Мій приятель, можливо, ви його знаєте, Алан Дорн казав, що тут часто йдуть зливи.

Стара жінка пожвавилася, змінившись в обличчі.

– Дорн? Це той хлопець, котрий купив тут будинок?

Макс кивнув головою.

– Він правильно зробив, що виїхав звідси. – тінь набігла на її обличчя. – Нема чого тут робити. І ви скоро поїдете, якщо будете розумним. А дощі… дощі тут, звісно, бувають, але останнім часом на острів часто наповзає туман.

– Чому я маю виїхати? Я тільки прилетів, – дивувався Макс.

Стара жінка дбайливо поправила капелюх.

– Тому, що ви не зможете витримати нашестя цих чортових червоних крабів. Не зможете… не зможете…

Макс знизав плечима.

– Якось переживемо.

– Молодий чоловік, – обличчя тітоньки набуло суворих рис, – те, що ви прочитали, можете викинути. Тутешні червоні краби останнім часом дуже змінилися, ДУЖЕ, повірте мені. Коли приходе туман, вони виповзають на суходіл у пошуках їжі, і останнім часом вони почали кидатися на людей.

– Не може бути! Я не...

Але стара не дала йому домовити.

– Я не знаю, що вони там затіяли неподалік нашого острова, але через них то мертву рибу виносить на берег, то дивний запах наповнює наш острів, тепер ось краби. Ці розумники давно вже перетворили тутешні води на свій випробувальний полігон. Нікому це не подобається.

– Хто вони?

– Військові. Хто ще? – продовжувала жінка в капелюсі і тяжко видихнула. – Нещодавно вони проводили чергові випробування... і ось після цього «бух» поведінка птахів, а потім крабів різко змінилася.

– Я вас не розумію.

– А що тут розуміти? Краби стали агресивними. Правильно я говорю? – Раптом вона кинула погляд на літнього чоловіка з широкими бакенбардами і сивими вусами, який виник на ганку, наче з повітря.

– Правильно, моя люба, все вірно, – тепло відповів він, з цікавістю дивлячись на незнайомця.

– Це мій чоловік, – продовжила вона, – Лео Авербах. Ми разом уже багато років. Пережили не одну навалу цих повзучих тварюк.

Макс помахав йому рукою і натягнуто посміхнувся.

– Макс Зінгер – юрист. Приїхав сюди погостювати кілька місяців.

Старий довго його роздивлявся.

– Ви вже мені сподобалися, – сказав він, – у вас приємний голос.