Карло Коллоді - Пригоди Піннокіо

в неї було

жовте як віск, очі заплющені, руки складені на грудях.

Не поворухнувши навіть губами, вона промовила голосом, що долинав ніби з

того світу.

— В цьому будинку немає нікого. Всі померли.

— То хоч ти відчини мені! — благально закричав Піноккіо.

— Я теж мертва.

— Мертва? А що ж ти робиш там у вікні?

— Виглядаю домовину, в якій мене понесуть на кладовище.

Промовивши ці слова, Дівчинка зникла, а вікно нечутно зачинилося.

— О Прекрасна Дівчинко з блакитним волоссям,— вигукнув Піноккіо,—

пожалій мене, відчини! Зглянься над бідним хлопчиком, за яким женуться

розбій...

Він не доказав, бо його схопили за горло і ті ж таки голоси загрозливо

пробубоніли:

— Ага, впіймався!

Нещасний, відчувши, що смерть стоїть у нього за плечима, затремтів так, що

застукотіли руки й ноги в суглобах, задзвеніли і чотири золоті, сховані під язиком.

— То що? — запитали розбійники.— Роззявиш свого рота чи ні? Ага, мовчиш!

Ну, зараз ти в нас розтулиш рота.

Вони витягли два здоровенні й гострі, як бритва, ножі і вдарили ними

Піноккіо.

Та хлопчик, на щастя, був із твердого дерева, і леза ножів розлетілись на

друзки. В руках у розбійників залишилися самі держаки. Напасники здивовано

витріщилися одне на одного.

— Я надумав,— закричав один.— його треба повісити.

Повісьмо його!

— Повісьмо! — відгукнувся другий.

Як сказали, так і зробили. Зв’язали бідоласі за спиною руки, накинули на шию

зашморг і повісили на гілці дерева, відомого під назвою Великий дуб.

Після цього розбійники посідали иа траві, чекаючи, поки повішений востаннє

дригне ногами. Та минуло три години, а Піноккіо все ще борсався у зашморгу, міцно стуливши рота.

Розбійникам набридло чекати, і вони пішли собі, глузливо попрощавшись із

Піноккіо:

— Бувай здоровенький! Сподіваємось, що завтра, як ми сюди прийдемо, ти

зробиш нам таку ласку: гарненько помреш собі й роззявиш рота.

Тим часом знявся шалений північний вітер, і повішений загойдався, як

церковний дзвін у свято. Це завдавало йому страшенних мук, а зашморг усе

тугіше стискав горло, забивав подих.

В очах у дерев’яного хлопчика потемніло. Та хоч і чув смерть за плечима, він

усе-таки сподівався, що ось-ось нагодиться якась милосердна душа і до-поможе

йому. Так і не дочекавшись рятівника, Піноккіо згадав про свого батька... і насилу

пробелькотав:

— Ох, мій бідний тату! Якби ти був тут!

І більше він нічого не міг сказати. Заплющив очі, роззявив рога, витяг ноги і, здригнувшись востаннє, повис непорушно.

43

XVI. ПРЕКРАСНА ДІВЧИНКА З БЛАКИТНИМ 

ВОЛОССЯМ НАКАЗУЄ ЗНЯТИ 

ДЕРЕВ'ЯНОГО ХЛОПЧИКА З ДЕРЕВА, 

ПОКЛАСТИ В ПОСТІЛЬ , ВИКЛИКАЄ ТРЬОХ ЛІКАРІВ, 

ЩОБ ВОНИ ВСТАНОВИЛИ, ЖИВИЙ ВІН ЧИ МЕРТВИЙ 

 

Тоді, як нещасний Піноккіо, якого розбійники повісили на гілці Великого

дуба, був більше мертвий, ніж живий, Прекрасна Дівчинка з блакитним волоссям

знову виглянула у віконне й остовпіла від подиву: бідний хлопчик, повішений за

горло, під шаленим вітром витанцьовував тарантелу. Серце її сповнилося без-

межною жалістю до бідолахи, і вона тричі ляснула в долоні.

Гучно залопотіли прудкі крила, і великий сокіл спустився на підвіконня.

— Що накажете, Чарівна Феє? — спитав Сокіл і схилив на знак пошани дзьоба.

(Бо, щоб ви нарешті знали, Дівчинка з блакитним волоссям насправді була дуже

добра Фея, яка вже тисячу років жила тут на узліссі.)

— Ти бачиш дерев’яного хлопчика, що висить он там на гілці Великого дуба?

— Бачу.

— Так-от. Лети негайно туди, розірви своїм міцним дзьобом мотузку, па якій

гойдається хлопчик, і поклади його обережно на траву під дубом.

Сокіл полетів, за дві хвилини повернувся й сказав:

— Я викопав те, що ви мені звеліли.

— Що з ним? Він живий чи мертвий?

— На перший погляд він здавався мертвий, але не зовсім, бо тільки-но я

розв’язав зашморг у нього на ' шиї, він зітхнув і ледь чутно пробелькотів: «Тепер

мені краще».

Тоді Фея ляснула в долоні двічі, і з’явився чудовий Пудель, який ходив на двох

задніх ногах, ну точнісінько як людина.

Пудель був одягнений у парадну кучерську ліврею. На голові він мав

невеличкий трикутний капелюх, вишитий золотом, білу перуку з кучерями, що

спадали аж на плечі.

А ще на ньому був фрак шоколадного кольору з діамантовими ґудзиками і двома

великими кишенями для кісток, які дарувала йому на обід хазяйка, та короткі

штанці з червоного оксамиту. На ногах він носив шовкові панчохи і легенькі

черевички.

 Ззаду в нього висів такий ніби капшук з синьої матерії, куди він ховав у дощ

свого хвоста.

— Послухай, Медоре,— промовила Фея до Пуделя.— Бери мерщій найкращу

карету з моєї стайні і рушай до лісу. Там на траві, під Великим дубом, ти знайдеш

ще живого дерев’яного хлопчика. Обережно підніми його, поклади в карету на

подушки і привези сюди. Зрозумів?

Пудель махнув три-чотири рази сипім капшуком і миттю зник.

Незабаром із стайні виїхала гарна' блакитна карета, вся оббита канарковим

пір’ям, а всередині впій було повно баночок із збитими вершками й кремовими

тістечками. Карету тягли сто пар білих мишей. Пудель, сидячи на передку,

ляскай батогом праворуч і ліворуч, мов візник, що дуже поспішає.

Не минуло й чверті години, як карета повернулася. Фея, що чекала біля дверей

дому, взяла бідолашного Піноккіо на руки і віднесла в кімнату з перламутровими

стінами, а потім послала по найславніших лікарів у всій околиці.

Незабаром один по одному з’явилися лікарі: Ворон, Сова і Цвіркун-балакун.

— Я хочу, щоб ви, синьйори,— промовила Фея до лікарів,- я хочу, щоб ви

сказали мені, живий чи мертвий цей нещасний дерев’яний хлопчик.

Перший підступив до .ліжка Ворон. Вій перевірив пульс Піноккіо, потім

помацав його за носа, за мізинець на нозі.

Після цього він урочисто виголосив таке:

— На мою думку, дерев’яний хлопчик мертвий-мертвісінький. Та якщо, на

жаль, він виявиться не мертвий, то можна напевно вважати, що він живий.

— Мені дуже неприємно,— промовила Сова,— заперечувати Воронові, моєму

шановному другові й колезі. Навпаки: на мою думку, дерев’яний хлопчик живий-

живісінький, та якщо, на жаль, вій виявиться не живий, то тоді він мертвий.

— А що скажете ви? — звернулася Фея до Цвіркуна-балакуна.

— Я таке скажу: розумний лікар, коли не знає, що сказати, хай краще

помовчить. Зрештою, цього дерев’яного хлопчика я бачу не вперше. Я знаю його

вже досить давно.

Піноккіо, що досі лежав непорушно, мов поліно, почувши ці слова, затремтів

так, аж ліжко загойдалося.

— Цей дерев’яний хлопчик,— вів далі Цвіркун-балакун,— запеклий ледар...

Піноккіо розплющив очі і вмить заплющив їх знову.

— ...шибеник, нероба, волоцюга...

Піноккіо сховав обличчя під простирадло.

— ...це неслух, який рано чи пізно зажене в могилу

свого батька.

І тут усі в кімнаті почули приглушене хлипання і

плач.

Уявіть собі, які були всі вражені, коли заглянули під

простирадло і побачили, шо це плаче Піноккіо.

— Коли мертвий плаче, це означає, то він скоро

одужає,— урочисто заявив Ворон.

— Я не бажаю сперечатися з моїм шановним другом і колегою,— промовила

Сова, але, на мою думку, коли мертвий плаче, це означає, що йому не хочеться

вмирати.

45

XVІІ ПІНОККІО ЇСТЬ ЦУКЕРКУ, АЛЕ НЕ ХОЧЕ ПИТИ 

ЛІКИ. ТА ОДРАЗУ ВИПИВАЄ, КОЛИ БАЧИТЬ, 

ЩО ПО НЬОГО ПРИЙШЛИ МОГИЛЬНИКИ. 

ПОТІМ ВІН ЗНОВУ КАЖЕ НЕПРАВДУ І, 

ЯК КАРА, В НЬОГО ПОЧИНАЄ РОСТИ НІС 

Щойно три лікарі виишли з кімнати, Фея підступила до Піноккіо, поклала руку

йому на лоба й одразу відчула, що в хлопчика жар.

Тоді вона висипала в склянку з водою білий порошок і лагідно промовила:

—  Випий і за кілька днів одужаєш.

Піноккіо зиркнув на склянку, скривився трохи і спитав плаксиво:

—  А воно солодке чи гірке?

—  Гірке, але тобі стане краще.

—  Як гірке, то я не хочу.

—  Послухайся мене: випий.

—  Але я не люблю гіркого.

—  Випий. Як вип’єш, дам тобі цукерку, шоб тобі стало солодко в роті.

—  А де цукерка?

—  Ось вона,— сказала Фея, дістаючи з золотої цукернички цукерку.

—  Я спочатку з’їм цукерку, а потім вип’ю оту гидку гірку воду.

—  Обіцяєш?

—  Так.

Фея дала йому цукерку. Піноккіо миттю схрумкав її і сказав, прицмокуючи:

—  Як було б чудово, якби цукерки теж були ліками. Я б уживав їх щодня.

—  Тепер виконай свою обіцянку і ось ковтни трохи води, яка поверне тобі

здоров’я.

Піноккіо знехотя взяв у руки склянку, встромив туди кінчик носа і нарешті

сказав:

—  Занадто гірке, аж дуже гірке. Я не можу так цього випити.

—  Як ти таке кажеш, коли навіть не покуштував?

—  А я понюхав. Дайте ще одну цукерку, то вип’ю.

Фея терпляче, як добра мати, поклала йому в рота другу цукерку і знову

простягла склянку.

—  Е-е, я так не можу пити,— скривився Піноккіо.

—  Чому?

—  Мені заважає подушка на ногах.

Фея забрала подушку.

—  Дарма! Все одно я не можу випити.

—  Що тобі ще заважає?

—  Мені заважають прочинені двері.

Фея зачинила двері.

— І все ж таки,— заридав на весь голос Піноккіо,— я не хочу пити цих гірких

ліків, ні, ні, ні!

—  Мій хлопчику, тобі ж буде гірше.

—  Дарма.

—  Ти дуже хворий.

—  Ну то й що.

—  За кілька годин лихоманка спровадить тебе на той світ.

—  Мені байдуже.

—  І ти не боїшся смерті?

—  Зовсім ні! Краще померти, ніж випити такі гидкі ліки.

В цю мить відчинилися двері, і до кімнати зайшли чотири чорних, як сажа,

кролики. На плечах вони несли невеличку труну.

—  Чого вам треба від мене? — закричав Піноккіо і перелякано сів на ліжку.

—  Ми прийшли по тебе,— відповів найбільший кріль.

—  По мене?.. Але ж я ще не мертвий.

—  Ще ні, але тобі жити ще лише кілька хвилин, як не вип’єш ліки, щоб

одужати від лихоманки.

—  О люба Феє, люба Феє,—заверещав Піноккіо,— дайте мені мерщій цю

склянку... Та швидше, швидше, бо я не хочу помирати, ох, я не хочу помирати!

Схопивши склянку обома руками, він вихилив її одним духом.

—  Ну що ж! — промовили кролики.—

Цього разу ми прийшли даремно.

Вони взяли знову на плечі маленьку

труну і вийшли з кімнати, щось сердито

бурмочучи собі під носа.

Хай там що, а Піноккіо через кілька

хвилин зіскочив з ліжка здоровісінький.

Треба сказати, що дерев’яні ляльки

хворіють дуже рідко і дуже швидко

одужують.

Фея, побачивши, що Піноккіо бігає і стрибає по кімнаті жвавий і веселий, як

молодий півник, сказала:

—  Виходить, мої ліки справді допомогли тобі?

 — Ще й як! Вони повернули мене на цей світ.

— Тоді чому ж ти так довго не хотів їх нити?

—  Тому що ми, хлопці, всі такі. Боїмося ліків більше, ніж хвороб.

—  Яка ганьба! Діти повинні знати, що добрі ліки, коли їх випити вчасно,

можуть урятувати від тяжкої хвороби і навіть від смерті.

—  О, іншим разом мене не доведеться так довго просити. Я відразу згадаю цих

чорних кроликів з труною на плечах... Миттю схоплю склянку, ковть і нема!

—  А тепер підійди до мене і розкажи, як сталося, то ти опинився в руках у

47

розбійників.

—  Вийшло так, що хазяїн лялькового театру Жеривогонь дав мені кілька

золотих монет і сказав: «На, віднеси їх своєму батькові», а я зустрів на вулиці

Лисицю і Кота, дуже поважних панів, які мені сказали: «Хочеш, щоб з

твоїх п’яти монет стало дві з половиною тисячі? Ходімо з нами, і ми приведемо

тебе на Чарівне поле». Я сказав: «Ходімо», а вони сказали: «Зупинімося тут, у

таверні «Червоний рак», а після півночі підемо». Коли мене розбудили, їх уже

не було, бо вони пішли туди самі. Тоді я пішов сам глупої ночі. Стояла така

темрява, що й уявити важко. І тут на дорозі мене перестріли два розбійники, одягнені в мішки з-під вугілля, які сказали мені: «Викладай грошики», а я

сказав: «У мене їх немає», бо заздалегідь сховав чотири золотих монети, то в мене

лишилися, в рот... Один розбійник хотів засунути мені руку в рот, а я відкусив

йому руку і потім виплюнув її, але замість руки на землю впала котяча лапа.

Розбійники погналися за мною, і я біг-біг, поки вони мене схопили і повісили на

дереві в цьому лісі, сказавши: «Завтра ми сюди прийдемо, тоді ти вже будеш

мертвий і роззявиш рота, а ми дістанемо золоті монети, які ти сховав під язиком».

—  А зараз де ці чотири монети? — спитала Фея.

—  Я їх загубив,— відповів Піноккіо.

Він збрехав, бо монети лежали у нього в кишені.

І тільки-но він сказав цю неправду, його ніс, що й так був довгий-предовгий, виріс одразу на два пальці.

—  А де ти їх загубив?

—  У лісі, тут поблизу.

Після другої брехні ніс його став ще довший.

—  Якщо ти загубив монети в лісі,— сказала Фея,— ми знайдемо їх і повернемо

тобі, тому що все загублене в нашому лісі завжди знаходиться.

—  Ага, тепер я пригадав,— промовив, збентежившись,

дерев’яний хлопчик.— Чотири золоті монети я не загубив, а ненароком

проковтнув, коли пив ваші ліки.

Після третьої брехні ніс так подовшав, що бідний Піноккіо не міг повернутися.

Повернеться сюди — ніс його чіпляється або за ліжко, або за вікно, повернеться

туди — ніс упирається або в стіну, або в двері. Спробував підвести голову і мало

не наколов носом Феї око.

А Фея дивилася на нього і сміялась.

—  Чого ви смієтеся? — збентежено запитав дерев’яний хлопчик, дуже

наляканий тим/що його ніс росте й росте.

—  Та сміюся з твоєї брехні.

—  А звідки ви взяли, що я брешу?

—  Брехню, хлопче, можна виявити одразу, тому що є дві брехні: та, що має

короткі ноги, і та, у якої довгий ніс.

Твоя брехня саме з тих, що мають довгого носа.

Піноккіо, не знаючи, де подітися від сорому, спробував утекти з кімнати, але не

зміг: ніс так виріс, що він не міг пройти в двері.

XVIII. ПІНОККІО ЗНОВУ ЗУСТРІЧАЄ ЛИСИЦЮ І КОТА 

І ЙДЕ З НИМИ НА ЧАРІВНЕ ПОЛЕ, 

ЩОБ ПОСІЯТИ ЧОТИРИ МОНЕТИ 

Як і слід було сподіватись, Фея цілих

півгодини не зважала на дерев’яного хлопчика,

що плакав і репетував. Вона зробила так

навмисне, щоб покарати його й відучити од

поганої звички брехати, найгіршої вади всіх

дітей. Та коли вона побачила, що в нього від

розпачу очі лізуть на лоба, зглянулась над ним.

Фея ляснула в долоні, і в кімнату через вікно

влетіла тисяча великих дятлів. Вони посідали на

ніс і заходилися його довбати. За кілька хвилин

жахливий носисько став такий, як і раніше.

— Яка ви добра, люба Феє,— сказав дерев’яний хлопчик, витираючи очі.

— Я так вас люблю!

— І я тебе люблю,— відповіла Фея,— і якщо ти хочеш лишитися у мене, то

станеш моїм братиком, а я буду тобі доброю сестричкою.

— Я б охоче залишився, але ж... мій бідний тато?

— Я про це подумала. По твого батька вже послали, ввечері він буде тут.

— Справді? — вигукнув Піноккіо, підстрибнувши з радощів.— Тоді, якщо ви

дозволите, люба Феє, я піду йому назустріч. Мені хочеться якнайскоріше

розцілувати бідненького татуся, який стільки вистраждав через мене..

— Авжеж, тільки не заблудися. Підеш лісом і напевно зустрінеш батька.

Піноккіо вийшов з дому і, опинившись у лісі, побіг підстрибом, як козеня.

А коли добіг до Великого дуба, то зупинився: йому здалося, що в кущах хтось

розмовляє. І справді, на дорогу вийшли... вгадайте хто?.. Лисиця і Кіт - його

супутники, з якими він вечеряв у таверні «Червоний рак».

— А ось і наш любий Піноккіо! — вигукнула Лисиця, обіймаючи й цілуючи

хлопчика.— Звідки ти тут узявся?

— Звідки ти взявся?—повторив Кіт.

— Це дуже довга історія,— відповів Піноккіо.— Я вам розкажу її при нагоді.

Знаєте, що тієї ночі, коли ви мене покинули самого в таверні, я зустрів на дорозі

розбійників.

— Розбійників? О бідний друже! Чого вони від тебе хотіли?

— Вони хотіли відібрати в мене золоті монети.

— Негідники!

— Ох і негідники! — відгукнувся Кіт.

— Я кинувся навтіки,— вів далі дерев’яний хлопчик.—

Вони — за мною, наздогнали мене і повісили на гілці оцього дуба.

І Піноккіо показав на Великий дуб за два кроки від них.

— Яка сумна історія! — сказала Лисиця.— В якому лихому світі нам судилося

жити! Нема де притулитися нам, чесним людям.

49

Під час розмови Піноккіо помітив, що Кіт кульгає на праву передню лапу, на

ній бракувало подушечок і кігтів.

Він спитав:

—  Що сталося з твоєю лапою?

Кіт хотів щось відповісти, але затнувся. В розмову миттю втрутилась Лисиця:

— Мій друг дуже скромний і тому не відповідає. Я розкажу замість нього.

Одного дня ми стріли на дорозі старого вовка, який майже вмирав з голоду. Він

попросив у нас милостині. А в нас, як на гріх, не було навіть риб’ячої кісточки.

 І що ж, гадаєш, зробив мій друг, у грудях якого б’ється справді благородне

серце? Він сам собі відкусив передню лапу і кинув бідоласі, щоб той угамував

голод.

І Лисиця, розказавши це, втерла сльози, що набігли на очі.

Піноккіо й собі розчулився. Він підійшов до Кота і прошепотів йому на вухо:

— Якби всі коти були схожі на тебе, миші почували б себе щасливими!

—  А що ти тут робиш зараз? — спитала Лисиця.

—  Чекаю свого батька, який ось-ось має надійти.

—  А де твої золоті монети?

— Там, де й були,— в кишені,— всі, крім тієї одної, що довелося залишити в

таверні «Червоний рак».

— Подумати тільки, завтра в тебе було б уже замість чотирьох, тисяча або й

дві тисячі золотих монет! Чому ти не послухався моєї поради? Чому не посіяв їх

на Чарівному полі?

—  Сьогодні ніяк не можу. Піду туди іншим разом.

—  Іншим разом буде запізно,— сказала Лисиця.