Вікторія Сурен - Прокляття рейлі, Вікторія Сурен

— Охолонь, Ру, — тягне Люциліан в такому ж багряному спортивному одязі, який непогано підкреслюю його підкачане тіло. Та воно й близько не стоїть поруч із тим, що має цей рудий м’язистий бовдур. — Не лякай дівчинку.

Мене відпускають, і я ледве не падаю через тремтіння всього тіла та різку потребу в теплі. Вечірні туфлі з гострими носками — не найкращий варіант взуття в такому хворому та неврівноваженому стані, однак вони людські. Мої. Спроби накрутити волосся також провалилися, бо наразі це просто кубло з брудних пасом. Вони випадають.

Люциліан з неприхованою цікавістю дивиться на мене та мою підвіску. Мружиться.

Чудово, тепер і він знає, що я — рейлі!

Спопеляючи обох поглядом, хапаю рюкзак.

— Горіть ви всі в пеклі, ідіоти перекачані! – ховаю проарію під комір та йду спиною вперед, показуючи Ру одразу два середні пальці. Вогневик рипається в мій бік, але Люциліан завбачливо кладе долоню йому на грудну клітину, пильно вивчаючи на мене. Пирснувши зо сміху, я йду.

— Справа не у відсутності магії, Люци, — чую услід. — Вона від природи така істеричка.

Оминувши баскетбольне поле, я розумію, що нічого не бачу. Аби не впасти, сідаю навпочіпки та зариваюся пальцями в довгі пасма ледве не сірого волосся. Я ніби… старію. Мені хочеться вирвати кожну волосину, а потім зідрати із себе суху та дивовижно бліду, як для смаглявої дівчини, шкіру…

Пробіжімося етапами мого самознищення.

Слабкість, нервозність, постійна утома й насамкінець — запаморочення.

«Зовсім скоро буде краще».

З цією думкою я падаю на траву, розкинувши руки в сторони. Небо кружляє калейдоскопом сонячних вогників, і я сумно усміхаюся цьому видовищу, подумки здіймаючись до м’яких хмаринок. Ось вона… та сама ейфорія.

Знаю, за декілька хвилин розплющу очі в одноповерховому медкорпусі. Інес прочитає мені лекцію з приводу такої безрозсудної поведінки, за традицією змусить випити ліки, нагодує, а потім стрілою полетить шукати якогось сильного мага, щоб той наповнив мене силою. Якщо, звісно, мене не віднесе до неї якийсь істинний маг, а не рейлі, як раніше. Тоді це повний провал, бо до цього мені просто щастило.

Рейлі з рейлі магією ділитися не можуть. Вона переходить лише від істинних. Навіть якщо торкнутися чогось з того, що брали до рук маги, нічого не передасться.

Шкіра до шкіри.

Ліки подіють доволі швидко, тому я вкотре вилізу у вікно та втечу, раніше аніж вересклива Інес повернеться до кабінету. Енергії мені вистачить приблизно на два дні, проте вона аж ніяк не врятує від кошмарів та нервозності.

Голова тріщить, а потім наді мною з’являється тінь, що ховає сонце. Це сонний параліч? Тільки не знову! Важкі повіки врешті падають, коли силует згрібає мене в оберемок, декілька разів торкнувшись відкритих ділянок тіла. Зазвичай я одягаю максимально закритий одяг, аби маги не мали змоги торкнутися мене, проте на цей раз план провалився: рукава плаття-туніки не захищають зап’ястки та долоні, а ще я забула про колготи, щоб приховати гомілки та литки.

Я відчуваю, як краплини магії течуть моєю кров’ю, неначе солодкий сік, і це… приємно. Шкіра, яка торкається моєї, тепла.

«Цього разу ти виграла, Інес».

✯✯✯

Лишаю вам зовнішності Ру та Люци, а ви пишіть, хто з хлопців вам подобається більше!

Ру Ламберсон

Люциліан Хейг