Дмитро Українець - Дворянка, Дмитро Українець

Розділ ІІ - Заблукане ягня

(Дякую тим хто уже почав читати ,,Дворянки,,❤️)

Місто буяло різноманітними звуками. Ринки з самого ранку починали свою справу. Люди метушилися, міщани ходили на закупи у елітні магазини, а звичайні люди, які за нещасні копійки, блукали на базарі, щоб купити нещасний шматок хліба. Під різними прилавками сиділи бездомні люди, яким необхідна була допомога. Міщани, одягнені в дорогі костюми та шикарні плаття, проходили повз них, іноді навіть сміялися. Мене ж це виводило себе. Я не спала всю ніч, коли прибула в місто. Мене вабили ці нічні ліхтарі, ранкова зустріч із світанком, що сходив над кришами домів. Для мого ж блага було не попадатися на очі міщанам, адже моє обличчя може здатися їм знайомим, а також я старалася обминати місцевих контролерів, адже батько може мене розшукувати, проте поки я одягнена як бідачка, то мене ніхто чіпати не буде. 

Крокуючи бруківкою, з якої була складена підлога в місті, я відчувала себе зовсім іншою. Мене вабило все, що тут було. Я так хотіла спробувати все, але не все було таким цікавим, як здавалося на перший погляд. Ближче до обіду я зголодніла, а тому потрібно було перекусити. Мене не цікавили елітні ресторани, багаті бари, мене більше цікавила звичайна, вулична їжа, яку готував старенький чоловік. На перший погляд, йому було вже не до готування, але він так вправно це все робив, що виникало бажання спробувати це скоріше. Він подав мені цю страву, що називали Бакаділіос, або по простому хліб і начинка з м’яса, або зелені та сиру. Я взяла це в руки, та скоріше вкусила, адже була дуже голодною. Після першого укусу в моїх очах відкрився світ. 

Я відчула настільки смачний аромат м’яса, запашну зелень і плавлений сир. Все це перемішалося в моїм роті і я ледь не втратила свідомість від такої смачної страви. Я не могла заплатити за таке два песети, тому дала шеф-кухару шість песетів, щоб дійсно показати йому, що воно смачно. Він здивувався, звідки у мене такі гроші, але не придав цьому значення і посміхнувся до мене. Ця щира посмішка придала ще більшого смаку до страви. Його добре і любляче до своєї справи серце породило такий гарний смак. Я була приємно вражена такими уміннями звичайних людей. В дворян їжа зовсім не така проста. Вона подається маленькими порціями і дуже накручена на щось, але смак у них не такий як у цієї страви. Навіть цей хліб не порівняти з тим, що їмо ми. Він ситний, запашний, пухнастий, а той, що замовляв батько був твердий і неапетитний. Ідучи вулицями міста і доїдаючи свій обід, я захотіла побачити те, що так завжди манило мене – площу міста. 

Я могла тут бути лише проїздом, але ногою на неї я не ступала. Батько завжди казав, що дворянки піки не ходять, адже це викликає насмішки у міщан. Я не привертала цьому уваги і побігла на площу, де посередині бив великий фонтан, у який діти кидали срібні монети і загадували бажання, а потім під радісний сміх втікали. Чоловіки і жінки, як міщани, так і звичайні люди ходили одне попри другого і не сварилися, не косили поглядами, але було відчуття нелюбові, коли я дивилася на них. Я сіла на бильце фонтану і почала оглядатися довкола. Навколо площі були гарні кафе, ресторани, магазини де ходили аристократи, міщани і приїжджі люди, щоб придбати собі щось цікаве і не дешеве. Недалеко від площі виднівся костел, в який мене потягло одразу, коли я його побачила. Він був зроблений з дерева, помальований в білий колір, але назви його я не знала. Такі великі костели я бачила лише на картинах і фотографіях свого батька за кордоном. 

- Пробачте будь ласка, ви не можете сказати, на честь кого збудований цей костел? – біля мене проходив чоловік, що ніс позаду себе мішок картоплі. Він був замучений, так я ще й спинила його. Він поклав мішок, віддихався, подивився на мене, і повільно підійшов.

- Ви не місцева, пані? – його очі були досить злими, але можливо це так здавалося, адже він був втомлений.

- Так, я приїхала сюди, полюбуватися місцевими спорудами – я ж в свою чергу старалася не виділятися, адже мені прийдеться хижо, коли вони взнають, хто я насправді.

- Тоді все ясно – з посмішкою сказав він – Цей костел присвячений Серцю Богородиці, всередині все дуже гарно оздоблене. Можете глянути самі, а мені час іти.

- Дякую, дуже вдячна вам, пане.

- Гарного дня, панно. Сподіваюся вам сподобається наше містечко – машучи рокою прощався він.

Я зайшла до середини костелу, щоб подивитися на те, що порадив мені чоловік. Справді, коли я зайшла туди, то немов потрапила в інший вимір. Тіни були розписані досить гарно, але дуже затемнено. Орнамент був наче рамкою на кожній іконі. Світильники світили яскраво, але щоб їх запалити, потрібно було витратити не менше трьох великих сірників. Цим займався прислуга, який сидів і молився на лаві біля дверей. По центрі стояв тетрапод, на якому були підсвічники і хрест, а також ікона, на якій зображено Богородицю. В святому залі тихо молився падре. Звідти, прямо в ніздрі доходив запах ладану від кадила. Його тиха молитва надавала атмосфери у храмі. Я сіла на лавку в правому крилосі, щоб помолитися, хоч і не знала жодної молитви. Мій батько ніколи не водив мене у храми, проте все торочив, що я вірю лише грошам, а не Богу. Мене чомусь це дуже сильно чіпляло зсередини, але я нічого не говорила. Я читала у книгах про різні храми, але на думку приходила лише одна молитва, яку я вичитала в маленькій книжечці, що була захована в скрині, яку подарувала мені бабуся. Вона звучала так.

- Padre nuestro que estas en los cilios – я продовжувала її молитися, але не відчувала, чи щира вона – Santificado sea tu nombre, venga a nosotros tu reino… - тут мою молитву перебив падре, що вийшов з святої кімнати. Він сів поряд зі мною та привітно посміхнувся у мою сторону. Мабуть я завадила йому молитися.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍