Дмитро Українець - Дворянка, Дмитро Українець

- Погода сьогодні не до весілля, чи не так, кохана? – перед моїми очима, у моїй кімнаті, поряд зі мною стояв Туліо. Відкрите вікно послужило йому входом, але його сорочка була вся мокра як і його волосся, обличчя і інше.

 - Туліо! – я накинулася на нього. Я плакала, обіймаючи його і просила пробачення, за те, що не призналася одразу, але він лише повільно долонею гладив моє волосся. 

- Це ти мене пробач, Анджелло. Я повинен був тебе вислухати в ту ніч, а не залишити, коли була можливість втекти.

- Ти не винен – хникаючи говорила я – Це я…я тебе підставила! – потік сліз котився по моїх щоках – Я не повинна була появлятися у твоєму житті і приносити стільки проблем.

- Не говори дурниць, а краще подивись на мене – він схопив мене за руки своїми холодними і мокрими долонями – Анджелло, я кохаю тебе!

Я глянула в його очі як в той самий перший день зустрічі. Вони так і сяяли і дивилися прямо в душу. Я так хотіла знову і знову тонути в них, не виринаючи. Мої губи знову самі почали наближатися до його губ, очі не припиняли споглядати погляд його очей, а серця билися в такт, створюючи мелодію кохання. Мені у ту мить було начхати на звуки в коридорі, на розмови батька й матері, на грім і дощ, що за межами маєтку, я просто хотіла поцілувати його і забути про все на світі. Це були ніжні дотики до тіла, поцілунки і страсні обійми і все це в таку зворушливі мить, коли здавалося, що все пішло не так. Я дякувала Богові, що він появився у моєму житті і що зараз він тут, поряд, обіймає мене, наче ангел своїми крильми.

- Я хочу втекти, Туліо – сказала я – Хочу втекти туди, де нас ніхто не знайде.

- Тоді чого ми чекаємо? – я підвелася з підлоги і тримаючи його долонь ішла за ним.

- Я не знаю – мене ніби втягнуло в інший світ. Я не бачила минулого, а дивилася лише вперед. 

- Дай мені свою руку і йди за мною. Туди, де нас ніхто не знайде.

- Туди, де ми будемо разом.

- Туди, де все для нас і світ там наш.

- Ходімо, не оглядаючись назад – тут наші кроки обриваються і під ногами все провалюється. Ми наче полетіли разом у той світ, про який щойно говорили. 

Ми вистрибнули у відчинене вікно і впали на мокре від дощу сіно. Туліо не відпускав мою долонь досі, а міцно тримав і вів мене за собою. Ми чули як на вулиці гавкають дворняги, як батько і мати сперечаються в маєтку, але нас це вже ніяк не торкалося. Ми стали вільними, ми були вільними, і будемо вільними разом. Бувай колишнє життя, бувайте розкішні плаття і дорогі парфуми, бувай корсет і дієта для заморських виродків. Бувай дворянське життя. Біжучи по мокрій траві я навіть не оберталася назад. Сміючись я просто раділа тій миті, яка була зараз. Моє тіло було мокре від дощу, але я не боялася захворіти. Туліо кричав на все горло, що кохає мене і пришвидшував біг, а я робила те ж саме, що й він. В цей дощовий день я більше не була дворянкою, я стала простою людиною, яка більше не залежить від грошей своїх батьків. Я бачила перед собою простори Іспанії, а за ними ще багато не відкритих мені країн. Це мить будувати власне життя. Життя, яке буде зовсім не таким, яким було. Дощ не припинявся, а я вже втомилася говорити, та сонце вже виднілося з-за хмар, а це означало, що вечір буде теплий.

(Ну от і все, історія закінчена. Чекаю на ваші коментарі🤍😘)

Кінець